Іван Путров: зірка королівського балету
ТЕТЯНА ГОНЧАРОВА
Вам не знайоме обличчя на обкладинці, читачу? А тим часом, український танцівник Іван Путров - найяскравіша зірка світового балету. В Україні його знає вузьке коло щирих балетоманів. Але на його спектаклі в Лондон, у Ковент Гарден, спеціально приїздять шанувальники з Америки, Японії, навіть Австралії. Про Європу й казати нема чого. Його афішами обклеєна вся столиця Великобританії.
Наш 23-літній земляк - прем’єр королівського балету. Він танцює усі провідні партії в театрі. Асоціація незалежних критиків Великобританії назвала Івана Путрова “видатним танцівником 2002 року”.
Сьогоднішній гість постійної рубрики “Портрет”, мабуть, наймолодший за віком серед усіх наших героїв. Але поряд з іншими провідними майстрами української культури його по праву називають гордістю країни.
Щоб стати прем’єром у Лондоні, потрібно не так вже й багато. Зокрема, народитися в балетній родині: мама - солістка Київського театру опери та балету Наталія Березіна, батько - танцівник цього ж театру Олександр Путров. Виростати за кулісами театру, але мріяти про футбол і карате. Поступити в київське хореографічне училище, щоб навчитися “вище кидати ноги” для того ж карате. І з умовою - “не виходити на сцену”. Вийти на сцену через рік (роль Лукашика в “Лісовій пісні”) і закохатися в неї. Репетирувати по 8-10 годин, забувши про футбол, який тренує зовсім інші м’язи.
А ще перемогти в кількох конкурсах - перше місце у Швейцарії (“Приз Лозанни” для учнів балетних шкіл, “золото” на II фестивалі імені Сержа Лифаря). Повчитися в Лондонській королівській школі, танцювати в кордебалеті Ковент Гардена. І - прямий шлях у прем’єри...
Що ж зробило юного Путрова зіркою? Фахівці відзначають незвичайний стрибок (хто сказав, що люди не літають?), відточену техніку, артистизм, музикальність. Він вродливий і має гарну поставу. Поспілкувавшись з Іваном, додам: він розумний, начитаний і освічений. І зовсім позбавлений “зіркості” та зазнайства.
The Ukrainian: Іване, які останні новини з Лондона?
Іван Путров: Недавно пройшла прем’єра балету “Баядерка”, котру поставила знаменита балерина і хореограф Наталія Макарова. Вийшло вдало. Взагалі з Макаровою я працюю не вперше. До цього танцював принца Дезире в її постановці “Сплячої красуні” Чайковського, яка базувалася на хореографії Маріуса Петіпа. Десь у лютому відбудеться прем’єра балету Баланчина “Блудний син”, де мені віддана головна партія.
The Ukr: Ви танцюєте найзнаменитіші балетні партії: Альберта в “Жизелі”, Зігфрида в “Лебединому озері”. Усього й не перелічити. А чи є у світовому балеті партія, про яку Іван Путров тільки мріє?
І.П.: Звичайно, є. І не одна. Я танцюю Ленського в балеті “Онєгін”. Образ ліричний. Але хотілося б спробувати себе в образі Онєгіна. Правда, ця роль передбачає більш зрілий вік. Треба набути життєвого досвіду, стати мудрішим. Мрію про роль Армана в “Маргариті Арман”. Цей балет поставив знаменитий британський хореограф Кеннет Макміллан спеціально для одного із найвідоміших дуетів світу - Рудольфа Нурієва та Марго Фонтейн. Але після того, як вони залишили сцену, балет довго не відновлювали. Сподіваюся, цю партію я ще танцюватиму.
The Ukr: Якщо говорити про класику, - що може знайти молода людина XXI століття в образі, створеному в столітті XIX? Світ далеко пішов уперед, і минуле часто сприймається як анахронізм...
І.П.: Так, багато в чому світ пішов уперед, але не в усьому. Хіба зараз люди не страждають, не сумують, не відчувають самотності? Хіба зникли любов, симпатія, теплота в стосунках? Але ж саме ці почуття й важливі в моїх героях. Пристрасть, любов, зрада, вірність - категорії позачасові. І якщо почуття справжні, то вони зрозумілі в будь-якому столітті. Тому й називають балети, створені в минулому, - класикою. Бо вони про вічне. Головне все-таки не те, що на поверхні, а всередині, те, що в глибинних шарах. А це - завжди цікаве, завжди живе.
Мені ж, щоб вжитися в образ, треба закохатися у свого героя. Я про нього багато думаю, коли виходжу на сцену. А не про те, як повернути голову або підняти ногу. Міркую, як донести до глядача свої почуття, бачення характеру.

The Ukr: Але погодитеся, Іване, балет за всіх часів сприймався як елітне мистецтво, не кожному доступне. Не випадково майже всі шанувальники балету досконало розбираються у всіх фуете і батманах і насолоджуються мовою танцю ще й тому, що відмінно нею володіють.
І.П.: Розповім про такий випадок: моя знайома балерина їхала в театр на таксі. Яким було її здивування, коли таксист (звичайний лондонський хлопець) не просто її впізнав, а навіть згадав, у яких спектаклях вона танцювала. З’ясувалося, що він регулярно - двічі на тиждень - відвідує Ковент Гарден і балет дуже любить. А захоплення почалося з ... цікавості: куди це його пасажири вечорами поспішають? Відвідав спектакль раз-другий і прикипів. Можливо, цей випадок не показовий, і не всі лондонські таксисти бувають у королівському театрі, але він симптоматичний. Публіка, я помітив, змінюється: у зал потягнулися ті, хто раніше й не зовсім точно уявляв, що таке балет. Їм зовсім не обов’язково розбиратися, як ви зауважили, у фуете й батманах. Мова балету не потребує перекладу, вона зрозуміла кожному. Мені здається, що нині наше мистецтво вже не сприймається тільки як елітарне, воно стало більш демократичним. Повні зали, аншлаги на спектаклях свідчать самі за себе.
The Ukr: Я чула думку, що ви яскравий представник саме класичної школи.
І.П.: Те, що я люблю класику, ще не означає, ніби я замикаюся тільки на ній. От буквально вчора ми давали чотири одноактних балети у постановці відомого хореографа Вейна МакГрегора. Це зовсім нова пластика, вона мені надзвичайно цікава. Розумієте, якщо виходити з того, що балет “Жизель” - мова, зрозуміла на всіх континентах, то сучасний модерн - різні діалекти цієї мови. Те, що Схід зараз запозичує в Заходу. Гадаю, щось подібне мені не довелося б танцювати в Києві або в інших театрах колишнього Союзу. Хоча вже з’явилися цікаві хореографи й у нас. Але вони тільки вчаться в таких, як МакГрегор.
The Ukr: Чи не доводилося вам себе в чомусь ламати, відмовлятися од уже напрацьованого в класичному репертуарі?
І.П.: Ні, звичайно. Класика - настільки хороша школа, настільки міцна основа, що на неї легко “лягають” нові надбання. Мені ж хочеться дізнаватися все більше й більше, приростати майстерністю. Нові балети надзвичайно розширюють обрій, після них і класику танцюєш трохи інакше.
The Ukr: Стати прем’єром у такому всесвітньо відомому театрі, як Ковент Гарден, та ще й у настільки молодому віці - багато чого варте. Як відомо, у вашому оточенні не тільки найвища конкуренція, але й супутній їй набір: заздрість, інтриги. Чи не доводилося чути злий шепіт у спину, стикатися із заздрістю колег?
І.П.: Знаєте, у мене в театрі справді дуже багато роботи. Трапляється, що протягом тижня виходжу на сцену 3-4 рази. Більше за мене в сезон танцює тільки один артист (трупа в Ковент-Гардені - найбільша в Англії - 80-90 осіб), репетиції - щодня, крім неділі. І повірте, мені нема коли прислухатися до того, хто і що говорить за моєю спиною. На бруд я намагаюся не звертати уваги, Бог суддя моїм недоброзичливцям.
The Ukr: Існує думка, ніби в балетному середовищі багато людей нетрадиційної сексуальної орієнтації.
І.П.: Тут ніхто своєї орієнтації не приховує, але мої “блакитні” колеги мене не турбують.
The Ukr: Не дуже давно в російській та українській пресі обговорювалася ситуація з однією відомою московською балериною, яку звільнили з Великого театру. Усі захлинаючись обговорювали те, що вона набрала зайві кілограми.
І.П.: В Лондоні таке просто не може трапитися, це країна політичної коректності. Ніхто б навіть не натякнув балерині на її вагу. Не кажучи вже про спроби її звільнити. Ніхто не має права принижувати людську гідність.
The Ukr: Ви вже прижилися в Лондоні?
І.П.: Мені пощастило, я потрапив у самий центр світової культури. Всі імениті виконавці прагнуть побувати в Лондоні. У мене прекрасна можливість побачити видатних майстрів сучасності. Я навіть бачив на сцені свого кумира в балеті Баришнікова. Правда, йому було вже 50 років, технічно складного він не виконував, але яка від нього струмила енергетика! Дуже люблю відпочивати на природі. А в Лондоні чудові парки з маленькими озерцями, оркестриками. Гайд-парк, Ричмонд-парк - улюблені місця.
The Ukr: А в Києві ми можемо вас побачити на сцені?
І.П.: Коли я приїздив у відпустку, танцював на сцені театру опери та балету імені Т.Г. Шевченка в “Сильфіді”, “Жизелі”. Думаю, в наступний приїзд також обов’язково станцюю. До речі, я зараз заочно вчуся в Київській муніципальній українській Академії танцю на факультеті балетмейстерів-постановників. Зізнаюся відверто, я нудьгую за Києвом. У цьому місті мої батьки, бабуся, котру я дуже люблю. Вона прекрасна людина, а ще - чудова кулінарка. В неї я навчився варити борщ, ліпити вареники.
The Ukr: И що, готуєте все це в Лондоні?
І.П.: Звичайно, борщ виходить такий, що ложка стоїть. The Ukr: А як же сметана?
І.П.: Так, із нею проблеми. Але я пристосувався використовувати грецький йогурт. До сметани йому далеко, але зійде. Також я дуже гриби люблю.
The Ukr: Чого вам ще, крім сметани й грибів, не вистачає?
І.П.: Приїжджаю додому - всі розмовляють рідною мовою. Приємно. А ще хіба щиросердності. В Києві людина всміхається не так часто, але коли посміхнеться, то від душі. Мені здається, в Києві легше зрозуміти, що людина думає або почуває.
The Ukr: За українськими новинами стежите?
І.П: Про всі новини довідуюся переважно від мами: телефонуємо один одному майже щодня. Але на вибори українського парламенту в наше посольство я ходив. Вважаю, що треба поважати свою історію, культуру, незалежно від того, де ти зараз живеш.
The Ukr: Іване, при такому напруженому графіку, як у вас, чи лишається час на особисте життя?
І.П.:Так, зараз я зустрічаюся з дівчиною, але докладно про це розповідати не хочу. Зрештою, це особисте життя, і виставляти його на людське око не слід.
