Do you recognise the face on our front cover? It is Ivan Putrov, a Ukrainian ballet dancer, currently one of the shining stars of world ballet. In Ukraine, he is only known to a narrow circle of ballet fans, but aficionados fly from America, Japan, even from Australia to attend his performances at Covent Garden. And his posters are placed all over the British capital.

Ivan Putrov, 23, is the premier dancer with the Royal Ballet, consequently dancing all the leading roles. The British Association of Independent Critics named him as the outstanding dancer of 2002. Our celebrity of this issue is perhaps our youngest. He is referred to as a pride of Ukraine, on a par with other outstanding cultural.

It may have been a little easier for Ivan to become the premiere dancer in London as it was in ‘his blood’. Ivan was born into a ballet dancer family. His mother was a soloist with the Kyiv Opera and Ballet Theatre and his father Oleksandr Putrov danced with the ballet troupe. As a small boy he would spend considerable time backstage, but he wanted to play soccer and learn karate.

Eventually, he entered the Kyiv School of Choreography but just to learn to kick high enough to become really competent at karate - so he agreed on one condition: that he would never appear on stage. But one year later he did, as Lukashik in the Forest Song [based on Lesia Ukrainka’s well-known poem], and discovered he was in love with ballet. He soon forgot about soccer, training the special muscles needed for ballet and not for football. He practised for 8-10 hours a day.

He then won several contests, including the Lausanne Prize for ballet school students in Switzerland and the gold award at the 2nd Serge Lifar Festival. Later, he took a training course at the Royal School of London and then danced with the Covent Garden Corp de ballet, progressing to become their principal dancer.

How did Ivan Putrov become a ballet star at such an early age? Experts refer to his extraordinary soaring leaps, refined technique, dramatic and musical interpretation. He is naturally handsome and well-built. And I might add, that having interviewed him, he is intelligent and well-read. Above all, there is not the slightest indication of star snobbery.

The Ukrainian: Ivan, what’s the latest from London?

Ivan Putrov: Recently we had a premiere, Minkus’s La Bayadere staged by the noted choreographer Natalia Makarova. It came out not too bad at all. I have previously worked with Makarova, dancing as Prince Desire in Tchaikovsky’s Sleeping Beauty, choreographed by Marius Petipa. Balanchine’s Prodigal Son will premiere sometime in February and I will dance the lead role.

The Ukr.: You performed the most famous ballet roles, as Albert in Giselle, Siegfried in Swan Lake, Lensky in Eugene Onegin - you have performed in many ballets, but maybe there is a role in world ballet that you particularly covet?

I.P.: Yes, of course, and more than one. I danced as Lensky in Eugene Onegin. A lyrical character, but I would like to give Onegin a try, although the part is meant for an older dancer as it requires life experience. I would also love to dance as Arman in Margarita Arman which the celebrated British choreographer Kenneth MacMillan staged especially for the world famous Nureyev-Fonteyn duet. After they retired from ballet this production has not been performed for a long time. Well, I keep my fingers crossed.

The Ukr.: Talking of the classics, what can a young man of the 21st century find so engaging in a 19th century character? The world changes so rapidly today that many do not see the relevance anymore of historic characters.

I.P.: Sure, the world has moved on, but not in everything. Don’t people still suffer, feel sad or lonely now? Love, devotion, emotion, have they disappeared? These sentiments are most important in my heroes. Passion, love, betrayal, faithfulness are notions that stand through time. Feelings from the depth of one’s heart are understandable in any epoch. Ballets created in the past are called classics because they are undying. It is not the superficial that is important but the depth of expression.

For me dramatic interpretation means falling in love with the ballet and with my hero. Every role I dance causes me to think a lot. When on stage, the important thing is not the way you turn your head or kick your feet, but the way you portray the character to the audience.

The Ukr.: However, you surely will agree, Ivan, that ballet has always been regarded as a rather elite visual art, not that accessible to one and all. Those that truly appreciate the art and technique of ballet are fairly limited in number and tend to be the cultural elite of society.

I.P.: Let me tell you a story. Once a ballerina friend of mine took a taxi to the theatre. You can imagine her surprise when the cabbie, an ordinary Londoner, not only recognised her, but could also remember all the ballets in which she had performed. He was a Covent Garden regular, visiting twice a week. He was in love with ballet. It had all begun when he got curious about his passengers flagging down his cab and directing it to the theatre. So he visited himself, once, twice, and then he was hooked! Perhaps this story is not so characteristic and it’s true that not all London cabbies frequent the Royal Theatre, but I personally find it significant. I have noticed that the audience changes. People buy tickets, having some vague idea about ballet. One does not need to know all about technique to appreciate the language of ballet; you do not need an interpreter. It can be understood by everyone. I do not believe our art is still considered elitist these days; it has a much broader appeal. This is evidenced by us performing to packed houses.

The Ukr.: I’ve heard that you are a spectacular representative of the classical school.

I.P.: I do love the classics, but it doesn’t mean that I draw a line there. For instance, we danced four one-act ballets last night, staged by the noted choreographer Wayne MacGregor. Now that’s a whole new kind of eurhythmics and I find it very interesting. You see, we know that Giselle represents a kind of language understood on all continents. If so, modern dances represent various dialects of that same language. It’s something the East is borrowing from the West. But I don’t think I could dance anything like that in Kyiv or in other theatres in the post-Soviet countries. It’s true that interesting choreographers are appearing in Ukraine, but they can learn a lot from choreographers such as MacGregor.

The Ukr.: But don’t you have to force yourself to change certain professional habits or delete something from your classical repertoire?

I.P.: Of course not. The classical school is so good that it can be easily applied to all innovating techniques. And I want to learn more and more, I want to add to my professional experience. New ballets broaden one’s horizon so much; it helps one to dance classical roles a little differently.

The Ukr.: To become the principal dancer with a company such as Covent Garden, and at such a young age, is very prestigious. We know that ballet is a highly competitive environment, the selection criteria are rigid and there is always envy and backstage intrigue. Have you ever been aware of malicious whispers behind your back or experienced the envy of colleagues?

I.P.: You see I have a very tight schedule, performing 3-4 times a week. There is only one dancer that performs more often (the Covent Garden troupe is the largest in Britain with more than 80 dancers) and rehearsals take place every day, except Sunday. Believe me, I have no time to listen to evil whispers and rumours and I try to pay no attention to intrigues. Let the Lord judge any ill-wishers.

The Ukr.: Many ballet dancers are believed to deviate from heterosexuality.

I.P: No-one makes any secret of this in the theatre, but my gay colleagues never pester me.

The Ukr.: Not so long ago, the Russian and Ukrainian media reported on the situation surrounding a well-known Bolshoi ballerina who was fired. Everybody seemed particularly focused on her weight gain.

I.P.: Nothing like that could have happened in London. Great Britain is a country ruled by a code of political ethics. No-one would even think of hinting to a ballet dancer that she is overweight, let alone demand that she lose weight. No-one can humiliate or insult anyone there and get away with it.

The Ukr.: Looks like you have got acclimatised to London.

I.P.: Fortunately, I have found myself in the centre of world culture. All noted actors look forward to performing in London, so I have the opportunity to watch outstanding modern dancers. I have even seen Baryshnikov, my ballet idol. He was 50 at the time, so he didn’t dance any technically complicated parts, but he exuded such energy! I like to rest in the lap of nature. There are such magnificent parks in London with miniature islands and lakes, plus brass bands and small orchestras. Hyde Park and Richmond Park are my particular favourites.

The Ukr.: Will we ever see you perform in Kyiv again?

I.P.: When I was here on holiday I danced in Sylphide and Giselle at the Taras Shevchenko Opera and Ballet Theatre. I think I’ll also dance next time I visit Kyiv. By the way, I am also externally studying at Kyiv Municipal Ukrainian Academy of Dance in the ballet- and stage-masters faculty. Honestly, I miss this city. My parents and my gran live there. I love her dearly, she is a great woman and a fantastic cook. She taught me how to make borsch and dumplings.

The Ukr.: Do you cook these dishes when in London?

I.P.: I certainly do and my borsch is so thick I can stand a spoon up in it.

The Ukr.: What about sour cream?

I.P.: Sour cream is a problem, but I have learnt to use Greek yoghurt instead. But it’s a far cry from our sour cream, but I manage. Also, I love mushrooms, all kinds of them, cooked or pickled.

The Ukr.: Anything else you miss apart from sour cream and mushrooms?

I.P.: Every time I come home I love to hear my mother talking. It’s delightful. Also, I miss the cordiality we have in Ukraine. People don’t smile that often in Kyiv, but when they do it comes from the heart. I also find it easier to understand what other people think and feel.

The Ukr.: Do you keep track of what’s happening in Ukraine?

I.P.: Mainly I learn everything from my mother, we talk on the phone practically every day. And I went to the Ukrainian embassy to take part in the parliamentary elections. I think that one must respect one’s history and culture, regardless of where one may be living at the time.

The Ukr.: Ivan, you have a very tight schedule. Is it all work and no play?

I.P.: No, I am dating a girl, but I’d rather not go into that. That’s strictly personal, you know.

Вам не знайоме обличчя на обкладинці, читачу? А тим часом, український танцівник Іван Путров - найяскравіша зірка світового балету. В Україні його знає вузьке коло щирих балетоманів. Але на його спектаклі в Лондон, у Ковент Гарден, спеціально приїздять шанувальники з Америки, Японії, навіть Австралії. Про Європу й казати нема чого. Його афішами обклеєна вся столиця Великобританії.

Наш 23-літній земляк - прем’єр королівського балету. Він танцює усі провідні партії в театрі. Асоціація незалежних критиків Великобританії назвала Івана Путрова “видатним танцівником 2002 року”.

Сьогоднішній гість постійної рубрики “Портрет”, мабуть, наймолодший за віком серед усіх наших героїв. Але поряд з іншими провідними майстрами української культури його по праву називають гордістю країни.

Щоб стати прем’єром у Лондоні, потрібно не так вже й багато. Зокрема, народитися в балетній родині: мама - солістка Київського театру опери та балету Наталія Березіна, батько - танцівник цього ж театру Олександр Путров. Виростати за кулісами театру, але мріяти про футбол і карате. Поступити в київське хореографічне училище, щоб навчитися “вище кидати ноги” для того ж карате. І з умовою - “не виходити на сцену”. Вийти на сцену через рік (роль Лукашика в “Лісовій пісні”) і закохатися в неї. Репетирувати по 8-10 годин, забувши про футбол, який тренує зовсім інші м’язи.

А ще перемогти в кількох конкурсах - перше місце у Швейцарії (“Приз Лозанни” для учнів балетних шкіл, “золото” на II фестивалі імені Сержа Лифаря). Повчитися в Лондонській королівській школі, танцювати в кордебалеті Ковент Гардена. І - прямий шлях у прем’єри...

Що ж зробило юного Путрова зіркою? Фахівці відзначають незвичайний стрибок (хто сказав, що люди не літають?), відточену техніку, артистизм, музикальність. Він вродливий і має гарну поставу. Поспілкувавшись з Іваном, додам: він розумний, начитаний і освічений. І зовсім позбавлений “зіркості” та зазнайства.

The Ukrainian: Іване, які останні новини з Лондона?

Іван Путров: Недавно пройшла прем’єра балету “Баядерка”, котру поставила знаменита балерина і хореограф Наталія Макарова. Вийшло вдало. Взагалі з Макаровою я працюю не вперше. До цього танцював принца Дезире в її постановці “Сплячої красуні” Чайковського, яка базувалася на хореографії Маріуса Петіпа. Десь у лютому відбудеться прем’єра балету Баланчина “Блудний син”, де мені віддана головна партія.

The Ukr: Ви танцюєте найзнаменитіші балетні партії: Альберта в “Жизелі”, Зігфрида в “Лебединому озері”. Усього й не перелічити. А чи є у світовому балеті партія, про яку Іван Путров тільки мріє?

І.П.: Звичайно, є. І не одна. Я танцюю Ленського в балеті “Онєгін”. Образ ліричний. Але хотілося б спробувати себе в образі Онєгіна. Правда, ця роль передбачає більш зрілий вік. Треба набути життєвого досвіду, стати мудрішим. Мрію про роль Армана в “Маргариті Арман”. Цей балет поставив знаменитий британський хореограф Кеннет Макміллан спеціально для одного із найвідоміших дуетів світу - Рудольфа Нурієва та Марго Фонтейн. Але після того, як вони залишили сцену, балет довго не відновлювали. Сподіваюся, цю партію я ще танцюватиму.

The Ukr: Якщо говорити про класику, - що може знайти молода людина XXI століття в образі, створеному в столітті XIX? Світ далеко пішов уперед, і минуле часто сприймається як анахронізм...

І.П.: Так, багато в чому світ пішов уперед, але не в усьому. Хіба зараз люди не страждають, не сумують, не відчувають самотності? Хіба зникли любов, симпатія, теплота в стосунках? Але ж саме ці почуття й важливі в моїх героях. Пристрасть, любов, зрада, вірність - категорії позачасові. І якщо почуття справжні, то вони зрозумілі в будь-якому столітті. Тому й називають балети, створені в минулому, - класикою. Бо вони про вічне. Головне все-таки не те, що на поверхні, а всередині, те, що в глибинних шарах. А це - завжди цікаве, завжди живе.

Мені ж, щоб вжитися в образ, треба закохатися у свого героя. Я про нього багато думаю, коли виходжу на сцену. А не про те, як повернути голову або підняти ногу. Міркую, як донести до глядача свої почуття, бачення характеру.

The Ukr: Але погодитеся, Іване, балет за всіх часів сприймався як елітне мистецтво, не кожному доступне. Не випадково майже всі шанувальники балету досконало розбираються у всіх фуете і батманах і насолоджуються мовою танцю ще й тому, що відмінно нею володіють.

І.П.: Розповім про такий випадок: моя знайома балерина їхала в театр на таксі. Яким було її здивування, коли таксист (звичайний лондонський хлопець) не просто її впізнав, а навіть згадав, у яких спектаклях вона танцювала. З’ясувалося, що він регулярно - двічі на тиждень - відвідує Ковент Гарден і балет дуже любить. А захоплення почалося з ... цікавості: куди це його пасажири вечорами поспішають? Відвідав спектакль раз-другий і прикипів. Можливо, цей випадок не показовий, і не всі лондонські таксисти бувають у королівському театрі, але він симптоматичний. Публіка, я помітив, змінюється: у зал потягнулися ті, хто раніше й не зовсім точно уявляв, що таке балет. Їм зовсім не обов’язково розбиратися, як ви зауважили, у фуете й батманах. Мова балету не потребує перекладу, вона зрозуміла кожному. Мені здається, що нині наше мистецтво вже не сприймається тільки як елітарне, воно стало більш демократичним. Повні зали, аншлаги на спектаклях свідчать самі за себе.

The Ukr: Я чула думку, що ви яскравий представник саме класичної школи.

І.П.: Те, що я люблю класику, ще не означає, ніби я замикаюся тільки на ній. От буквально вчора ми давали чотири одноактних балети у постановці відомого хореографа Вейна МакГрегора. Це зовсім нова пластика, вона мені надзвичайно цікава. Розумієте, якщо виходити з того, що балет “Жизель” - мова, зрозуміла на всіх континентах, то сучасний модерн - різні діалекти цієї мови. Те, що Схід зараз запозичує в Заходу. Гадаю, щось подібне мені не довелося б танцювати в Києві або в інших театрах колишнього Союзу. Хоча вже з’явилися цікаві хореографи й у нас. Але вони тільки вчаться в таких, як МакГрегор.

The Ukr: Чи не доводилося вам себе в чомусь ламати, відмовлятися од уже напрацьованого в класичному репертуарі?

І.П.: Ні, звичайно. Класика - настільки хороша школа, настільки міцна основа, що на неї легко “лягають” нові надбання. Мені ж хочеться дізнаватися все більше й більше, приростати майстерністю. Нові балети надзвичайно розширюють обрій, після них і класику танцюєш трохи інакше.

The Ukr: Стати прем’єром у такому всесвітньо відомому театрі, як Ковент Гарден, та ще й у настільки молодому віці - багато чого варте. Як відомо, у вашому оточенні не тільки найвища конкуренція, але й супутній їй набір: заздрість, інтриги. Чи не доводилося чути злий шепіт у спину, стикатися із заздрістю колег?

І.П.: Знаєте, у мене в театрі справді дуже багато роботи. Трапляється, що протягом тижня виходжу на сцену 3-4 рази. Більше за мене в сезон танцює тільки один артист (трупа в Ковент-Гардені - найбільша в Англії - 80-90 осіб), репетиції - щодня, крім неділі. І повірте, мені нема коли прислухатися до того, хто і що говорить за моєю спиною. На бруд я намагаюся не звертати уваги, Бог суддя моїм недоброзичливцям.

The Ukr: Існує думка, ніби в балетному середовищі багато людей нетрадиційної сексуальної орієнтації.

І.П.: Тут ніхто своєї орієнтації не приховує, але мої “блакитні” колеги мене не турбують.

The Ukr: Не дуже давно в російській та українській пресі обговорювалася ситуація з однією відомою московською балериною, яку звільнили з Великого театру. Усі захлинаючись обговорювали те, що вона набрала зайві кілограми.

І.П.: В Лондоні таке просто не може трапитися, це країна політичної коректності. Ніхто б навіть не натякнув балерині на її вагу. Не кажучи вже про спроби її звільнити. Ніхто не має права принижувати людську гідність.

The Ukr: Ви вже прижилися в Лондоні?

І.П.: Мені пощастило, я потрапив у самий центр світової культури. Всі імениті виконавці прагнуть побувати в Лондоні. У мене прекрасна можливість побачити видатних майстрів сучасності. Я навіть бачив на сцені свого кумира в балеті Баришнікова. Правда, йому було вже 50 років, технічно складного він не виконував, але яка від нього струмила енергетика! Дуже люблю відпочивати на природі. А в Лондоні чудові парки з маленькими озерцями, оркестриками. Гайд-парк, Ричмонд-парк - улюблені місця.

The Ukr: А в Києві ми можемо вас побачити на сцені?

І.П.: Коли я приїздив у відпустку, танцював на сцені театру опери та балету імені Т.Г. Шевченка в “Сильфіді”, “Жизелі”. Думаю, в наступний приїзд також обов’язково станцюю. До речі, я зараз заочно вчуся в Київській муніципальній українській Академії танцю на факультеті балетмейстерів-постановників. Зізнаюся відверто, я нудьгую за Києвом. У цьому місті мої батьки, бабуся, котру я дуже люблю. Вона прекрасна людина, а ще - чудова кулінарка. В неї я навчився варити борщ, ліпити вареники.

The Ukr: И що, готуєте все це в Лондоні?

І.П.: Звичайно, борщ виходить такий, що ложка стоїть. The Ukr: А як же сметана?

І.П.: Так, із нею проблеми. Але я пристосувався використовувати грецький йогурт. До сметани йому далеко, але зійде. Також я дуже гриби люблю.

The Ukr: Чого вам ще, крім сметани й грибів, не вистачає?

І.П.: Приїжджаю додому - всі розмовляють рідною мовою. Приємно. А ще хіба щиросердності. В Києві людина всміхається не так часто, але коли посміхнеться, то від душі. Мені здається, в Києві легше зрозуміти, що людина думає або почуває.

The Ukr: За українськими новинами стежите?

І.П: Про всі новини довідуюся переважно від мами: телефонуємо один одному майже щодня. Але на вибори українського парламенту в наше посольство я ходив. Вважаю, що треба поважати свою історію, культуру, незалежно від того, де ти зараз живеш.

The Ukr: Іване, при такому напруженому графіку, як у вас, чи лишається час на особисте життя?

І.П.:Так, зараз я зустрічаюся з дівчиною, але докладно про це розповідати не хочу. Зрештою, це особисте життя, і виставляти його на людське око не слід.