НЕВIДОМИЙ ВОЛОДИМИР ЛИТВИН
Тетяна Гончарова
Готуючись до iнтерв'ю з головою Верховної Ради України, я помiтила дивну рiч: хоч Володимир Литвин постiйно присутнiй на сторiнках преси, на екранах телебачення i рiдко вiдмовляє журналiстам у спiлкуваннi, про нього самого вiдомо досить мало. Так, знаємо про кар'єру вченого-iсторика, полiтика. А те, що перший запис у його трудовiй книжцi "двiрник"? Що в дитинствi вiн мрiяв стати вiйськовим? Що планує написати iсторiю України, яка б читалася, мов бестселер?
Не можна твердити, нiби спiкер - людина закрита, але й надто вiдкритим його не назвеш. М'якiсть, iнтелiгентнiсть - риси, не дуже притаманнi полiтикам, - видають у ньому вченого. I як кожна iнтелiгентна людина вiн не любить виставляти на публiку свiй внутрiшнiй свiт, своє особисте життя. Однак на запитання нашого журналу вiдповiдав одверто, без лукавостi, не стираючи гострих кутiв. Пропонуємо познайомитися з невiдомим Володимиром Литвином.
The Ukrainian: Володимире Михайловичу, чи не проклинаєте ви той день, коли погодилися зайняти спiкерське крiсло?
Володимир Литвин: Хороше запитання: сам iнколи дивуюся, навiщо менi те крiсло. Повiрте, i не гадав, що стану спiкером. Нiколи не йшов по трупах, нiколи нiкого не пiдсиджував. Так вирiшила доля, що хлопець з простої сiм'ї зумiв пiднятися. Щоразу, коли долав нову, вищу сходинку в кар'єрi, думав: "Навiщо ти прийшов сюди? У тебе було налагоджене життя, а тут тебе, новачка, "вбиватимуть" мiсцевi зубри. Iнодi проклинаю себе - мiг би спокiйно виховувати дiтей, спiлкуватися з сiм'єю, читати скiльки завгодно... Адже закопають усiх однаково, хiба що голову Ради трохи глибше i з салютом. Життя минає, а я все вiдкладаю його "на потiм". Однак на долю скаржитися грiх. Йду на роботу щодня, мов на екзамен. Хоча знаю: той, хто повсякчас складає iспит, швидко зношується. За характером я людина прискiплива, iз дуже розвинутим почуттям вiдповiдальностi. Якщо менi доручать пiдмiтати вулицю, робитиму це так само ретельно.
The Ukr.: I у вас буде найчистiша вулиця в мiстi?
В.Л.: Все треба робити з любов'ю. Знаєте, з якого запису починається моя трудова книжка? "Комiтет державної безпеки УРСР. Зарахований на посаду двiрника дитячого закладу". Це було в студентськi роки, коли вчився на iсторичному факультетi Київського унiверситету.
The Ukr.: Можливо, вашi нинiшнi докори самому собi пов'язанi з тим, що вам дiстався "найбуйнiший" в iсторiї України парламент? Якби депутати були трохи спокiйнiшими, то й вам було б легше.
В.Л.: Категорично не згоден. Величезна вiдповi-дальнiсть лягає на плечi спiкера при будь-якому парламентi. А те, що нинiшнi депутати, як ви кажете, "буйнi", це дуже добре. Якби вони були сiрими й невиразними, то не проглядалися б лiдери, не лишилося б надiй на прорив. Треба тiльки вмiти слухати, знаходити свiжi думки в будь-якiй пропозицiї, iнколи найпарадоксальнiшiй.
Навчитися поважати чужу думку i привчити поважати свою. Крiм того, я гадаю, що дорослого переробити неможливо, а депутата - й поготiв. Уявiть, через яке горнило пройшли на виборах до Ради мажоритарники. Вони дiстали по двадцять, тридцять, а то й по сто тисяч голосiв. Вони мають право на свою точку зору, бо їх почули й зрозумiли люди.
Нинiшнiй парламент декому здається "диким". I не в останню чергу через те, що ми виросли в суспiльствi, де заохочувалися сiрiсть, стереотип поведiнки, де панувала одностайнiсть, мов на цвинтарi.
The Ukr.: Тобто, захоплення Першого каналу, окупацiя приймальнi Президента - явище нормальне?
В.Л.: Якщо згадати iсторiю, то громадяни завжди могли принести чолобитну своєму правителю. Iнша справа, чи приймав вiн прохачiв, чи виходив на ганок або посилав когось. Однак з представниками народу треба рахуватися. Депутати прийшли до Президента вручити свої документи... Але в якiй формi це було зроблено - питання моралi, полiтичної культури.
Голос опозицiї треба вислухати, вона має чималу пiдтримку в суспiльствi. Не треба лише нагнiтати пристрастi, слiд сiсти й домовитися. I визначити, що таке опозицiя. Не та, що блокує роботу, а та, котра висловлює альтернативну точку зору в рамках закону. Вона має право донести свою думку до широкого суспiльного загалу.
The Ukr.: Те, що в Радi немає "цвинтарної одностайностi", досить похвально. Однак час витрачається на з'ясування стосункiв, а не на основну роботу. Чи багато встиг би зробити вищий законодавчий орган країни, якби не розгорiлася "вiйна амбiцiй"?
В.Л.: Прийняв би закони, якi б створили новi правила гри. Наприклад, Податковий кодекс, про який кричать усi без винятку, лежить без руху. I знаєте, чому? Багатьом вiн зовсiм не вигiдний - краще пастися в "тiнi". Або закон про пенсiйне страхування. Вiн пройшов перше читання, i справа застопорилася. Чому? Деяким полiтичним силам у День людини похилого вiку або перед виборами зручнiше обмежитися звичною риторикою на тему, як їм шкода лiтнiх людей. А якщо становище цих людей змiниться, то з'явиться незалежний, матерiально забезпечений пенсiонер. I вiн голосуватиме не задля тарiлки супу, вiн оцiнюватиме полiтика за його справами. Нарештi, давно назрiв закон про книговидання. Якщо зняти податковий прес, буде легше випускати українську книгу. Тодi можна конкурувати з росiйськими видавництвами.
The Ukr.: Опозицiї зараз не до книжок. Вона об'єдналася навколо iдеї дострокових виборiв Президента.
В.Л.: Так, i далеко не всi депутати думають про те, що буде з країною. Не замислюються й над тим, що закладають хибну практику, - мовляв, не можемо дочекатися закiнчення термiну повноважень глави держави. Що ж, можна пiти i далi, вiдповiдно цiєї "залiзної" логiки: давайте внесемо змiни до Конституцiї, що обираємо Президента на рiк, а Раду - на шiсть мiсяцiв. Будуть задоволенi амбiцiї всiх... А якщо серйозно, то багато хто розумiє: через кiлька рокiв країна змiниться. От i намагаються встигнути на поїзд. Хтось керується економiчним iнтересом - взяти участь у приватизацiї того, що ще залишилося.
The Ukr.: У журналiстських колах ходять чутки, нiби генпрокуратура подала друге представлення на лiдера "Батькiвщини" Юлiю Тимошенко.
В.Л.: У мене таких документiв немає.
The Ukr.: А якщо з'являться?
В.Л.: Тодi опинюся у двоякому становищi. Перед законом усi мають бути рiвними, але, як спiкер, я зобов'язаний захищати кожного депутата. Вибiр не простий. Подивiться: активна частина населення майже вся "пiд законом" ходить - хтось одержує зарплату "в конвертi", хтось дає уроки як репетитор... Закони настiльки хитромудрi, що навiть юристам у них складно розiбратися. I кожний мiркує - а що зi мною буде завтра? В тому числi й народнi депутати. Ситуацiя з Юлiєю Володимирiвною дискомфортна для всього депутатського корпусу. I як проголосують народнi обранцi, скажу чесно, не знаю.
The Ukr.: Тобто й ви замислюєтеся, що з вами буде завтра?
В.Л.: Нi, я дуже спокiйно ставлюся до свого полiтичного майбутнього. Якщо знiмуть, почну писати полiтичну iсторiю України за останнi десять рокiв. Може вийти досить оригiнальне чтиво. У мене нагромадився величезний архiв, зберiгаю його в пiдвалi. Тiльки б мишi не погризли. А в тому, що читачевi буде цiкаво, сумнiву не маю. Недавно колектив авторiв - i я в їхньому числi - випустив двотомник "Україна. ХХ вiк". У кожному томi по 1880 сторiнок кожний. Коштує на ринку 810 гривень. I знаєте, купують.
The Ukr.: Гонорар, мабуть, непоганий?
В.Л.: Так, маєте рацiю. Я взагалi бiльш-менш пристойно заробляю. У тому числi випускаючи книжки, готуючи пiдручники. Останнiй - "Iсторiя України" - абiтурiєнтам, сподiваюся, дуже пригодиться.
The Ukr.: А себе в ролi абiтурiєнта пам'ятаєте?
В.Л.: Ще б пак, хiба таке забувається? Я родом iз Новоград-Волинського району Житомирської областi. З селянської сiм'ї, де росло четверо дiтей. З них я другий. Батько все життя у гумових чоботах проходив, працював на фермi їздовим, а мама - в ланцi овочiвникiв. Вона багато хворiла, тому ми, дiти, завжди їй допомагали. Кабачки, патисони, помiдори, огiрки - все вирощували в радгоспi. В селi вважалося за ганьбу, якщо все поле оброблене, а одна "норма" - в бур'янах. Тому пiсля занять у школi завжди поспiшав на поле. I щоразу думав про ... зиму. Не для того, щоб поганяти на санчатах або лижах, а щоб мої очi цього поля не бачили, щоб почитати досхочу. Мати свiчку загасить, а я влаштуюся на печi й читаю, читаю...
Мрiяв вступити до Київського вiйськово-морського полiтичного училища, але за станом здоров'я - в мене зламаний нiс - не пройшов. Закiнчив школу iз золотою медаллю й подався до Києва вступати в унiверситет. Приїхав на автовокзал, на Московську площу. Таксi взяти побоявся, щоб не пограбували, як мене лякали у селi. Пiшки добрався до червоного корпусу. На все про все мама дала 25 карбованцiв. Десять довелося викласти як заставу за постiль у гуртожитку, на решту харчувався. Пiду в їдальню, вiзьму якомога бiльше хлiба, другу страву. На цiлий день вистачало... Склав перший iспит на "вiдмiнно" - i став студентом.
The Ukr.: Шкодуєте, що кар'єра вiйськового не задалася?
В.Л.: Брати здiйснили мою мрiю. Я для них завжди був взiрцем. Мати їм так i каже: "Спитай у "другого батька". Один брат зараз голова Комiтету по охоронi державного кордону, генерал-полковник, йому 41 рiк. А наймолодший - танкiст, командир 30-ї танкової дивiзiї, полковник. Думаю, якби я пiшов тiєю стежкою, то вже був би повним генералом.
The Ukr.: Свого часу казали: не одружишся в iнститутi - не одружишся нiколи.
В.Л.: Свою майбутню дружину Тетяну я зустрiв уже в досить зрiлому вiцi - у 24 роки. Працював тодi у ректоратi Київського унiверситету. Мав навiть 16-метрову гостинку. Познайомилися ми у товариша на днi народження, вона була студенткою iнституту легкої промисловостi, вчилася на економiста-взуттєвика. Коли ми чекали первiстка, я навiть допомагав їй готувати дипломну роботу.
The Ukr.: Iсторик - i раптом економiка, взуття?
В.Л.: А з'їзди, на яких приймалися рiшення щодо легкої промисловостi? А теоретична частина? На менi були вступ, "полiтика", а розрахунки робила Тетяна.
Коли народилася дочка, сiмейна рада - дружина, тесть i теща - довго ламали голову, яке їй дати iм'я. А я сам взяв документи й оформив свiдоцтво на Олену. Однак переважно називаю її лише "доця". Вона зараз навчається в Нацiональному унiверситетi, вивчає мiжнародне право. Менi приємно, що за чотири роки в неї жодної четвiрки, та й школу закiнчила iз срiбною медаллю. Синовi Iвану 13 рокiв, ще школяр. Був момент, коли Ваня вiдвiдував динамiвську школу, грав у футбол. I раптом запручався: "Не пiду". Я обурився: чому? А вiн пояснив: мовляв, у нього на полi погано виходить, але його ставлять на гру, бо "тато - начальник". Ким хлопець стане, ми ще не думали, але характер у нього є.
The Ukr.: А як ви вiдпочиваєте - спiваєте, граєте на гiтарi?
В.Л.: Нiчого подiбного: люблю грати в футбол, ходжу на тренування iз сквошу. Взагалi компанiй, вечiрок-застiль не полюбляю. До спиртного байдужий, хоча можу випити, якщо треба. Дуже люблю читати, але часу на це практично не залишається.