Як місто врятувало корабелів
ТЕТЯНА ГОНЧАРОВАKоли проходиш центральною вулицею міста Миколаєва, то ні про що, крім їжі, думати не хочеться. Ну спробуйте відвернути увагу, якщо вздовж пішохідного проспекту з обох боків, майже впритул, прилаштувалися виносні ресторани, кафе, пивні, бари, піцерії, і завершує цей “їстівний марафон” “МакДональдс”. Таке враження, ніби одна половина міста, образно кажучи, столи накриває, а друга – за столами сидить.
Рівень закладів різний – поруч з дорогими сусідять цілком демократичні. Тих, хто вже “піднявся” і пропонує вищі ціни та якість, значно менше. Але в них усе ще попереду: і в столиці також колись можна було випити в центрі дешевої кави, але ті часи вже минули.
Рівень закладів різний – поруч з дорогими сусідять цілком демократичні. Тих, хто вже “піднявся” і пропонує вищі ціни та якість, значно менше. Але в них усе ще попереду: і в столиці також колись можна було випити в центрі дешевої кави, але ті часи вже минули.

Чарівна паличка - малий бізнес
І чого це я раптом про їжу? Адже приїхала до міста корабелів, чия слава, здається, ніколи не тьмяніла. Не жарт - три найпотужніші верфі на 500-тисячне місто. Слова “Миколаїв” і “кораблебудування” давно вже стали синонімами. Якби не спорудження першої верфі, то й місто не існувало б. А я замість морської екзотики, все про ресторани та кафе. “Фі, як не романтично, – пирсне якийсь читач, - знайшли, чим дивувати. Та візьміть будь-яке місто, цими барами та піццеріями нині хоч ставок гати”. Що ж, обіцяю, до кораблів ми ще доберемося, а от про малий бізнес гріх не сказати добре слово.
Чудовий пам’ятник поставили миколаївці засновнику міста полковнику М.Фалеєву. Можливо, колись з’явиться й пам’ятник тим, хто витяг Миколаїв з болота безпросвітності. Я не знаю, як розгуляється фантазія скульптора, але він обов’язково має згадати городян, що сиділи без роботи, без світла, без води. Як вмирали заводи, як опинилися на вулиці тисячі робітників. Як тихо й безнадійно місто впадало в розпач. Сьогодні третину доходів дає малий і середній бізнес, котрий ще зовсім нещодавно, років п’ять тому, ледь-ледь животів.
– Коли наша команда прийшла до керівництва, – розповів заступник міського голови Юрій Гранатуров, – то насамперед ми вирішили полегшити життя тим, хто хоче розпочати свою справу. Адже в них було не життя – каторга. Скільки треба було зібрати довідок, одержати дозволів, провести експертиз! Уперше в країні у Миколаєві створили комісію, котра зібрала “під одним дахом”, у мерії, представників 24 служб. Підприємець тепер не бігає по всіх усюдах, а приходить в одне місце і за годину-півтори вирішує всі проблеми. Після цього в Україні з’явився термін “принцип одного вікна”. Завдяки “вікну” почав розвиватися малий і середній бізнес, а бюджет міста виріс удвічі. Не випадково наш мер Володимир Чайка – єдиний мер у країні – нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня за стабільний розвиток бізнесу в місті.
У комерцію пішли ті, хто опинився за воротами великої промисловості. І навряд чи вони про це шкодують. Мало того, що почали пристойно заробляти, так ще й підставили плече своїм колись рідним підприємствам.
– Кораблебудування ми витягали всім містом, – зізнався в розмові зі мною Володимир Чайка. – Хіба можна було нам, тисячам корабелів, байдуже спостерігати, як гине наша гордість?
Місто сказало “ні”!
А кораблебудування в Миколаєві справді гинуло. Очевидці розповідали, що на величезних територіях бігали здичавілі собаки, літали небачені зграї вороння, а окремі робітники лежали без діла на травичці.
– Уявляєте, як можна переконати замовника в тому, що ми здатні побудувати чудове, сучасне судно, якщо він бачить запустіння? – згадує недалеке минуле генеральний директор Суднобудівного заводу імені 61 комунара Валерій Агафонов. – Але ж наше підприємство унікальне: тут будували кораблі для військового флоту. У світі не так багато верфей, де виготовляють рефрижератори, а ми їх робили. Свого часу зі стапелів сходили й підводні човни, й китобійні судна, навіть крейсери, з палуби яких піднімалися в небо літаки! От що ми втрачали буквально на очах.
І місто сказало “ні”!

– Гірко визнавати, але країна нам не тільки не допомагала, а й заважала, – розповідає Володимир Чайка. – Погодившись звільнити корабелів від податку на землю, ми мали одержувати компенсацію від уряду. А це мільйони гривень! Не побачили жодної копійки. Суднобудівники були банкрутами. Ми взяли в комунальну власність усе їхнє житло (2,5 млн квадратних метрів), 23 дитячих садка, спортивні комплекси. І тут держава обіцяла свою допомогу. Але де вона? Ми просимо забрати в держвласність два мости, вони - транспортний Євро-Чорноморський коридор, через Миколаїв пролягає шлях Одеса – Крим. Але знову країна нас не чує. Ми виживаємо самі, виживаємо, як можемо.
Першими до Миколаєва прийшли представники “Укррічфлоту” і розмістили замовлення на чотири судна. У співвітчизників виявилася легка рука: за ними потяглися замовники з-за кордону.
– Вся справа в тому, що світовий флот старішає,- вважає Валерій Агафонов. – Судновласники зрозуміли: незабаром кораблі не відповідатимуть сучасним нормам безпеки, екології, от і кинулися по нові судна. Нині під зав’язку забиті верфі Японії, Кореї, Німеччини, Румунії. Ми ж виявилися вільними, з умінням будувати передові судна, з відносно дешевою робочою силою.
До кінця 2006 року “комунари” забезпечені роботою. Зараз тут будують судна для греків і норвежців, для інших клієнтів. А “Дамен Шип‘ярдс Океан” завалений замовленнями на п’ять років наперед. До речі, на “Океані” фахівці заробляють по $300-600 на місяць. А суднобудування нині дає 8,5 % міського бюджету.
Про дороги та клумби

Миколаївські автомобілісти з гордістю мене запитували:
– Ви звернули увагу на наші дороги? Ще три роки тому їх проклинали всі, хто до нас приїздив, а тепер – просто пісня.
Місто, через яке проходять тисячі машин (об’їзної дороги тут немає), поднапружилося, взяло 25 мільйонів гривень кредиту, і дороги нині в порядку. Турбота про автомобілістів мене порадувала. Та коли я разів чотири підвернула ногу через дірки на асфальті тротуару, радість якось померкла. Тому скажу про сумне: у новоприбулої людини Миколаїв викликає гнітюче враження. Не можна не помітити давно не ремонтовані будинки, розбиті під’їзди, недоглянуті вулиці. Та що там казати - перед самою мерією газони заросли кульбабами. Про таку розкіш, як клумби з квітами, доглянуті зелені галявини, котрі є в багатьох українських містах, тут годі й говорити. А місто ж південне...
Взагалі з красою в Миколаєві якось не склалося. Можливо, відіграло свою роль те, що за радянських часів він був закритий для іноземців, а для своїх, вважала влада, і так зійде. І менталітет городян лишився подібним до колишньої влади. Бодай хоч квіточку перед будинком висадити, деревце побілити. Лише перед обласною міліцією та перед СБУ красиві галявини, побілені стовбури. Причому вся пишнота обривається відразу ж за “кордоном” території.
– Про всі свої лиха ми прекрасно знаємо, – образився на слово “гнітюче” Володимир Чайка. – 25 років не було капітального ремонту житла, трамвайним коліям по 40 років, потрібно будувати завод для переробки сміття... Приїздіть років через три, будуть вам клумби.
Ловлю на слові!
Зачаровані чоловічки
А насамкінець я пішла до миколаївського зоопарку– відпочити душею. Над входом величезними літерами, дуже “скромно” – “Кращий зоопарк України”.
– Звичайно ж, ми кращі, – розвеселився моєму здивуванню директор Володимир Топчій. – У нас 80 видів, занесених до Міжнародної червоної книги. Це найбільша колекція в країні. Понад 50 видів (серед українських зоопарків) представлені тільки тут. А загалом у нас 370 видів, 2700 тварин. Ми перші в Україні були прийняті до Європейської Асоціації зоопарків і акваріумів (EAZA). Входимо в Євро-Азіатську регіональну Асоціацію зоопарків і акваріумів (EAPAZA) і Міжнародну систему обліку тварин (ISIS). Беремо участь у 18 Європейських програмах розведення рідкісних видів (EEP).
Миколаївському зоопарку – 100 років. Згадайте останнє століття - революції, війни, занепад. Ось чому люди, котрі зберегли й примножили таке багатство, викликають захоплення і вдячність.
У цьому чудовому місці я познайомилася із старожилом зоопарку – алігатором Васею (він живе тут 53 роки), із сімейкою левів, білим павичем, бізонами, гієнами, верблюдами, ведмедями й тиграми. А ще Володимир Миколайович представив мене “зачарованим” чоловічкам (так директор їх називає) – різним мавпам. Деякі “чоловічки” нашу присутність повністю ігнорували, інші – уважно й серйозно вдивлялися в обличчя. Щось миготіло в їхніх очах таке мудре і водночас просте, чого ми не в силі збагнути. А можливо, це ми їм здаємося “зачарованими” - у своєму вбранні, в окулярах, із парасольками та проблемами?