As I walked down the central street of the city of Mykolayiv, I realized I was thinking about food. Why? Because lining the street were lots of eateries, many of which had tables and chairs invitingly placed on the pavement; at the end of the street was the ever present McDonald’s. My impression was that the entire population of Mykolayiv were engaged in catering or eating.

Some were quite posh; but the majority were cheap and cheerful. I think that this situation will gradually change in favour of more expensive restaurants with better quality food and services soon as happened in Kyiv, in the early nineties.

Some were quite posh; but the majority were cheap and cheerful. I think that this situation will gradually change in favour of more expensive restaurants with better quality food and services soon as happened in Kyiv, in the early nineties.

Small businesses as a magic wand

However, I did not go to Mykolayiv to make a tour of the local eateries. My main purpose was to see how the economic, social and cultural situation was in this “city of shipwrights” as it has been referred to for many decades. There are still three major shipyards in this city of about 500,000 residents. In Ukraine, Mykolayiv is always associated with shipbuilding and this article will be, so read on. I will return to this theme but my mention of the food business was not just a deviation – there was a purpose behind it. Small businesses have begun to play a significant role in Mykolayiv and as such deserve a special mention.

There is an excellent monument to Colonel M. Faleyev, one of the founders of Mykolayev, but I hope there will be a monument erected to commemorate those who helped drag Mykolyiv out of its severe economic depression shortly after independence. Who knows how the sculptor will manage this task but I would like to see such a monument reflect those years when there were no jobs as factories were closing down, and for long periods there was no electricity or water. Today it is different as small and medium-sized businesses produce about one third of the city’s revenues.

Yury Hranaturov, Mykolayiv’s deputy mayor says, “When our team ran the city, we made it easier to launch new private businesses. To start a business was a nightmare of red tape! We established a commission of all the 24 different services which issued all the permissions, licenses and certificates in the city hall. Now there is a ‘one stop shop’ for all and it only takes a couple of hours. This helped SMS businesses in Mykolyiv, and the city’s budget consequently grew two told. Our mayor, Volodymyr Chayka, is the only mayor in Ukraine who has been awarded the Order For Merit, 3rd Category, for promoting the stable development of businesses.

Many SMS businesses were started by the unemployed who now are not so sorry about the way things turned out. They earn good money and even help some of the companies they used to work for.

“It has taken a joint, concerted effort of the entire city to save the shipbuilding of which Mykolyiv has always been so proud. We could not remain indifferent to the fate of our pride,” Mayor Volodymyr Chayka said to me.

Mykolayiv said, “No, we can’t afford to lose it”

The shipbuilding industry was indeed on the verge of total collapse. The work at the shipbuilding companies stood still, the huge territories of the shipyards’ provided shelter for packs of stray dogs and large numbers of crows; those few that still turned up for work, spent their working days lying on the grass.

Valery Ahafonov, General Director of the Imeni 61 Komunara Shipbuilding Plant said “How could you persuade a customer to commission a ship from us if the customer saw the state everything was in with all those dogs running around in the shipyards and all those crows cawing? Our plant used to build ships for the navy, and we also built refrigerator ships. Incidentally, only a limited number of shipbuilders in the world build such ships. We also used to build submarines and whaling ships, and even aircraft carriers! At one point it seemed that all our shipbuilding experience, skills and technology would be lost.

But Mykolayiv said, “No, we can’t afford to lose it.”

“I have to admit, with some bitterness, that the government not only did not help us but actually hindered our attempts to get ourselves out of the crisis. The city authorities agreed to exempt the shipbuilding companies from paying land tax and the government promised to give us millions of hryvnyas as a compensation, but we did not see a single kopeck. The shipbuilders were bankrupt, so the city took their apartment houses – 2 ,5 m m2 –, 23 kindergartens and gyms onto the communal property balance. Again we were promised help, but no help came. We asked the government to take over two bridges which are part of the transit Europe-Black Sea corridor, but the government turned a deaf ear. We are left to our own devices and we have to survive the best way we can,” said Volodymyr Chayka.

The Ukrrechflot Company was the first to commission ships from Mykolayiv shipbuilders. This proved to be a lucky start – following on from the four ships commissioned by Ukrrechflot, commissions started coming from abroad.

According to Valery Ahafonov, “Many ships in the world are becoming outdated, and ship owners have realized that they will soon need new ships that will meet the modern advanced safety and ecological requirements. They’ve begun looking for shipbuilders with which to place their orders. The shipbuilders of Japan, Korea, Germany and Romania are working at full capacity and cannot accept any new orders. We are relatively free to take on new commissions and our technologies and skills and relatively low labour costs make us a good proposition”.

The Imeni 61 Komunara Shipbuilding Plant has achieved commissions which will provide it with enough work until the end of 2006. They are building and repairing ships for Greeks, Norwegians and others. The Damen Shipyards Okean Company has accepted orders that will last for five years. You can earn up to $600 a month working for this company, which is quite a good salary by Ukrainian standards. Shipbuilders’ contribution to the city budget now amounts to 8,5% of the total.

Roads and flowerbeds

As I rode around Mykolayiv, I was asked by drivers to admire the roads, “See how good our roads are! You should have seen them three years ago – bumpy and potholed. Everyone cursed them, but not now.”

Mykolayiv borrowed UAH 25 m and repaired the roads but there is still no ring road to take heavy traffic out of the city centre. I did not share the drivers’ enthusiasm about roads but I was glad that something was being done to improve them. However, this something is definitely not enough. Walking along the streets of Mykolayiv is not a joy – the pavements are broken, the houses peeling paint are in various states of dilapidation and other eyesores are everywhere. The lawns in front of the city hall are uncut and overgrown with dandelions. Flower beds and manicured lawns are nowhere to be seen in Mylolayiv. This is sad as Mykolayiv is situated in the south of Ukraine, on the coast, with a climate that supports lush vegetation.

Frankly, Mykolayiv is not a city you would call “beautiful.” Probably, due to the disruptive soviet legacy – then the city was closed to foreigners and tourists, and nobody bothered to provide the inhabitants with pretty things to look at. The mentality of the local population must have been badly affected by this soviet attitude and lack of initiative – nobody takes the smallest effort to beautify the cityscape. Not even simple things such as planting flowers or trees in front of the houses. There were tidy lawns and flowers only in front of the central police and state security offices, then a few steps away you are back to depressing surroundings.

When I told the mayor about my impressions, he reacted rather sharply, “Yes, we know how bad it all is – in the past twenty five years no major repairs of apartment houses were made, our tram rails are forty years old, we urgently need a new garbage disposal plant, plus so many other things. Come back in three years and you’ll see flowers and green lawns.” I hope so.

Bewitched little people

Shortly before leaving, I visited to the local zoo, hoping to get some respite from all the dismalness. The sign above the gate “modestly” proclaimed, “The Best Zoo in Ukraine.”

I mentioned my surprise at such a boastful claim when I talked to Volodymyr Topchiy, the zoo’s director, but he exclaimed cheerfully, “Of course we are the best! We have eighty species of animals that are on the international endangered species list, the biggest collection in the world. We have fifty species of animals not to be found in any other zoo in Ukraine. Altogether, we have 2700 animals of 370 species. We were the first zoo in Ukraine to be accepted into the European Association of Zoos and Aquaria. We are a member of the Euro-Asian Regional Association of Zoos and Aquaria of the International System of Identification of Species. We take part in the eighteen European programmes of breeding rare species of animals.

The zoo in Mykolayiv is a hundred years old during which Ukraine have seen a lot of political turmoil, wars, revolutions, and economic crises but the zoo has survived. Now the people who saved it from disintegration deserve our admiration and gratitude.

On a guided tour of the zoo, I was shown the oldest resident – an alligator named Vasya that has lived there for fifty-three years; I saw a pride of lions, a white peacock, bison, hyenas, camels, bears and tigers. The director also introduced me to the monkeys whom he calls “bewitched little people.” Some of these “little people” completely ignored us, others peered into our faces. I saw something in their eyes which could be described as both wisdom and simplicity, but this is something I could neither understand nor fathom. Maybe they think that it is us in our sun glasses, with strange things over our bodies and the worried looks on our faces who are bewitched?

Kоли проходиш центральною вулицею міста Миколаєва, то ні про що, крім їжі, думати не хочеться. Ну спробуйте відвернути увагу, якщо вздовж пішохідного проспекту з обох боків, майже впритул, прилаштувалися виносні ресторани, кафе, пивні, бари, піцерії, і завершує цей “їстівний марафон” “МакДональдс”. Таке враження, ніби одна половина міста, образно кажучи, столи накриває, а друга – за столами сидить.

Рівень закладів різний – поруч з дорогими сусідять цілком демократичні. Тих, хто вже “піднявся” і пропонує вищі ціни та якість, значно менше. Але в них усе ще попереду: і в столиці також колись можна було випити в центрі дешевої кави, але ті часи вже минули.

Рівень закладів різний – поруч з дорогими сусідять цілком демократичні. Тих, хто вже “піднявся” і пропонує вищі ціни та якість, значно менше. Але в них усе ще попереду: і в столиці також колись можна було випити в центрі дешевої кави, але ті часи вже минули.

Чарівна паличка - малий бізнес

І чого це я раптом про їжу? Адже приїхала до міста корабелів, чия слава, здається, ніколи не тьмяніла. Не жарт - три найпотужніші верфі на 500-тисячне місто. Слова “Миколаїв” і “кораблебудування” давно вже стали синонімами. Якби не спорудження першої верфі, то й місто не існувало б. А я замість морської екзотики, все про ресторани та кафе. “Фі, як не романтично, – пирсне якийсь читач, - знайшли, чим дивувати. Та візьміть будь-яке місто, цими барами та піццеріями нині хоч ставок гати”. Що ж, обіцяю, до кораблів ми ще доберемося, а от про малий бізнес гріх не сказати добре слово.

Чудовий пам’ятник поставили миколаївці засновнику міста полковнику М.Фалеєву. Можливо, колись з’явиться й пам’ятник тим, хто витяг Миколаїв з болота безпросвітності. Я не знаю, як розгуляється фантазія скульптора, але він обов’язково має згадати городян, що сиділи без роботи, без світла, без води. Як вмирали заводи, як опинилися на вулиці тисячі робітників. Як тихо й безнадійно місто впадало в розпач. Сьогодні третину доходів дає малий і середній бізнес, котрий ще зовсім нещодавно, років п’ять тому, ледь-ледь животів.

– Коли наша команда прийшла до керівництва, – розповів заступник міського голови Юрій Гранатуров, – то насамперед ми вирішили полегшити життя тим, хто хоче розпочати свою справу. Адже в них було не життя – каторга. Скільки треба було зібрати довідок, одержати дозволів, провести експертиз! Уперше в країні у Миколаєві створили комісію, котра зібрала “під одним дахом”, у мерії, представників 24 служб. Підприємець тепер не бігає по всіх усюдах, а приходить в одне місце і за годину-півтори вирішує всі проблеми. Після цього в Україні з’явився термін “принцип одного вікна”. Завдяки “вікну” почав розвиватися малий і середній бізнес, а бюджет міста виріс удвічі. Не випадково наш мер Володимир Чайка – єдиний мер у країні – нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня за стабільний розвиток бізнесу в місті.

У комерцію пішли ті, хто опинився за воротами великої промисловості. І навряд чи вони про це шкодують. Мало того, що почали пристойно заробляти, так ще й підставили плече своїм колись рідним підприємствам.

– Кораблебудування ми витягали всім містом, – зізнався в розмові зі мною Володимир Чайка. – Хіба можна було нам, тисячам корабелів, байдуже спостерігати, як гине наша гордість?

Місто сказало “ні”!

А кораблебудування в Миколаєві справді гинуло. Очевидці розповідали, що на величезних територіях бігали здичавілі собаки, літали небачені зграї вороння, а окремі робітники лежали без діла на травичці.

– Уявляєте, як можна переконати замовника в тому, що ми здатні побудувати чудове, сучасне судно, якщо він бачить запустіння? – згадує недалеке минуле генеральний директор Суднобудівного заводу імені 61 комунара Валерій Агафонов. – Але ж наше підприємство унікальне: тут будували кораблі для військового флоту. У світі не так багато верфей, де виготовляють рефрижератори, а ми їх робили. Свого часу зі стапелів сходили й підводні човни, й китобійні судна, навіть крейсери, з палуби яких піднімалися в небо літаки! От що ми втрачали буквально на очах.

І місто сказало “ні”!

– Гірко визнавати, але країна нам не тільки не допомагала, а й заважала, – розповідає Володимир Чайка. – Погодившись звільнити корабелів від податку на землю, ми мали одержувати компенсацію від уряду. А це мільйони гривень! Не побачили жодної копійки. Суднобудівники були банкрутами. Ми взяли в комунальну власність усе їхнє житло (2,5 млн квадратних метрів), 23 дитячих садка, спортивні комплекси. І тут держава обіцяла свою допомогу. Але де вона? Ми просимо забрати в держвласність два мости, вони - транспортний Євро-Чорноморський коридор, через Миколаїв пролягає шлях Одеса – Крим. Але знову країна нас не чує. Ми виживаємо самі, виживаємо, як можемо.

Першими до Миколаєва прийшли представники “Укррічфлоту” і розмістили замовлення на чотири судна. У співвітчизників виявилася легка рука: за ними потяглися замовники з-за кордону.

– Вся справа в тому, що світовий флот старішає,- вважає Валерій Агафонов. – Судновласники зрозуміли: незабаром кораблі не відповідатимуть сучасним нормам безпеки, екології, от і кинулися по нові судна. Нині під зав’язку забиті верфі Японії, Кореї, Німеччини, Румунії. Ми ж виявилися вільними, з умінням будувати передові судна, з відносно дешевою робочою силою.

До кінця 2006 року “комунари” забезпечені роботою. Зараз тут будують судна для греків і норвежців, для інших клієнтів. А “Дамен Шип‘ярдс Океан” завалений замовленнями на п’ять років наперед. До речі, на “Океані” фахівці заробляють по $300-600 на місяць. А суднобудування нині дає 8,5 % міського бюджету.

Про дороги та клумби

Миколаївські автомобілісти з гордістю мене запитували:

– Ви звернули увагу на наші дороги? Ще три роки тому їх проклинали всі, хто до нас приїздив, а тепер – просто пісня.

Місто, через яке проходять тисячі машин (об’їзної дороги тут немає), поднапружилося, взяло 25 мільйонів гривень кредиту, і дороги нині в порядку. Турбота про автомобілістів мене порадувала. Та коли я разів чотири підвернула ногу через дірки на асфальті тротуару, радість якось померкла. Тому скажу про сумне: у новоприбулої людини Миколаїв викликає гнітюче враження. Не можна не помітити давно не ремонтовані будинки, розбиті під’їзди, недоглянуті вулиці. Та що там казати - перед самою мерією газони заросли кульбабами. Про таку розкіш, як клумби з квітами, доглянуті зелені галявини, котрі є в багатьох українських містах, тут годі й говорити. А місто ж південне...

Взагалі з красою в Миколаєві якось не склалося. Можливо, відіграло свою роль те, що за радянських часів він був закритий для іноземців, а для своїх, вважала влада, і так зійде. І менталітет городян лишився подібним до колишньої влади. Бодай хоч квіточку перед будинком висадити, деревце побілити. Лише перед обласною міліцією та перед СБУ красиві галявини, побілені стовбури. Причому вся пишнота обривається відразу ж за “кордоном” території.

– Про всі свої лиха ми прекрасно знаємо, – образився на слово “гнітюче” Володимир Чайка. – 25 років не було капітального ремонту житла, трамвайним коліям по 40 років, потрібно будувати завод для переробки сміття... Приїздіть років через три, будуть вам клумби.

Ловлю на слові!

Зачаровані чоловічки

А насамкінець я пішла до миколаївського зоопарку– відпочити душею. Над входом величезними літерами, дуже “скромно” – “Кращий зоопарк України”.

– Звичайно ж, ми кращі, – розвеселився моєму здивуванню директор Володимир Топчій. – У нас 80 видів, занесених до Міжнародної червоної книги. Це найбільша колекція в країні. Понад 50 видів (серед українських зоопарків) представлені тільки тут. А загалом у нас 370 видів, 2700 тварин. Ми перші в Україні були прийняті до Європейської Асоціації зоопарків і акваріумів (EAZA). Входимо в Євро-Азіатську регіональну Асоціацію зоопарків і акваріумів (EAPAZA) і Міжнародну систему обліку тварин (ISIS). Беремо участь у 18 Європейських програмах розведення рідкісних видів (EEP).

Миколаївському зоопарку – 100 років. Згадайте останнє століття - революції, війни, занепад. Ось чому люди, котрі зберегли й примножили таке багатство, викликають захоплення і вдячність.

У цьому чудовому місці я познайомилася із старожилом зоопарку – алігатором Васею (він живе тут 53 роки), із сімейкою левів, білим павичем, бізонами, гієнами, верблюдами, ведмедями й тиграми. А ще Володимир Миколайович представив мене “зачарованим” чоловічкам (так директор їх називає) – різним мавпам. Деякі “чоловічки” нашу присутність повністю ігнорували, інші – уважно й серйозно вдивлялися в обличчя. Щось миготіло в їхніх очах таке мудре і водночас просте, чого ми не в силі збагнути. А можливо, це ми їм здаємося “зачарованими” - у своєму вбранні, в окулярах, із парасольками та проблемами?