AN ACTRESS MUST GUARD HER SECRET
TETIANA HONCHAROVA

If you ask anyone, in any Ukrainian city or village, about Olga Sumska, nine out of ten will mention Roksolana, the former slave and then the only beloved wife of Suleyman I the Magnificent; both are buried at the grand Suleymaniye Mosque in Istanbul. The tenth one is probably a foreigner. Roksolana is also the title of a very popular Ukrainian TV series, starring Olga Sumska; so anyone living in Ukraine who does ot know this name by now must be living in cuckoo land.

Olga Sumska, Merited Artist of Ukraine, winner of the Taras Shevchenko State Prize, currently with the Lesia Ukrainka National Academic Russian Drama Theatre, has appeared in dozens of roles in plays and films. However her Roksolana, a Ukrainian woman slave that managed to change her own destiny and mount nearly every possible summit, is remembered by every viewer.

"I can't see how I will ever escape from that role," sighs Olga. "You know, there are many examples in the history of the theatre and cinema when even the most outstanding actors, after playing countless roles, are remembered primarily for one role."

The Ukrainian: You will agree, however, that being constantly identified with Roksolana is a good form of recognition; she is intrepid, wise, charming, surely a character any actress would dream of interpreting.

Olga Sumska: I do not deny that. When I learned about the TV series and that they were taking screen tests, something stirred inside me. I knew I just had to play Roksolana, especially as my father, People's Artist of Ukraine Viacheslav Sumsky, had previously starred as Suleyman Girei at a theatre in Zaporizhzhia.

The Ukr.: Actors often complain of a lack of fulfilment; they dream of playing specific roles but have to simply wait their turn, as they can have little influence, for there is no pushing one's way forward.

O. S.: Oh, no. On this occasion I really pushed, almost pleaded for the role. Something I had never done before. I called the film director's assistant and asked for a screen test. You see, there had developed a rather special relationship between the film director, Boris Nabiyeridze, and yours truly. Previously he had invited me to play in his production of Hory Dymliat [The Smoking Mountains]. I agreed, but after a couple of days of shooting we got into an argument; I didn't like something, we couldn't come to terms, so I quit. I was 23 at the time and didn't know how to hold my emotions in check. You know, things happen in your life you are ashamed to recall later, but there is no way to change the past. Boris Nabiyeridze is also a very temperamental individual. I knew this maybe better than most, so I could muster the courage to call his assistant. I thought 'I'll ask for a screen test' and then let things take their course. Well, there I was, on the set. Nabiyeridze at first glared at me but then his expression softened. He wanted me and my opposite partner to enact one of the most complicated scenes. We did and then he said "You have the part".

The Ukr.: Meaning you made your peace with the producer?

O.S.: Right. In fact, we became friends, and managed a sequel...

A memmmorable moment
Ось вона, незабутня мить

The Ukr.: Sounds like the lead-up to a thriller.

O.S.: The whole thing is actually like a detective story. We started on the new TV series in 1999. Zinovy Kulyk, then Chairman of the State Television and Radio Committee, got the funding, but then strange things began to happen. Kulyk was replaced and our budget vanished into thin air. It's hard to describe what we had to go through. A starving cast in the Crimea, no money to buy rail or air tickets. No shooting...

The sequel consists of twenty episodes and I think it's more interesting than the previous one; more dynamic, gripping. I'm sure it won't leave any of the viewers unmoved. At the time we were promised help by a Russian company, but then we had to suffer the Ukrainian red tape; we had to have a sum in Russian roubles allowed into Ukraine and we constantly heard the reply, "What's in it for us?" We said there would be a one hundred percent interest in the series and the right to play it in Ukraine. Apparently that wasn't enough. Well, we made the film with a Russian soundtrack. We wanted a Ukrainian version, but got stuck again. The bureaucrats said that the Russians had to pay for the Ukrainian soundtrack. Why should they? They had already helped us with the production and we were extremely grateful. I mean it's not the end of the story, we'll struggle on.

The Ukr.: Your Roksolana, now older, wiser, more powerful, will surely find most enthusiastic audiences. So we will have to wait and see. Can we hope to see you in a new project by a private theatrical concern?

O.S.: Yes, and I can tell you it was the first time I took the risk. Yuri Kochevenko, the producer, offered me a part in Jean Anouilh's Ornifle - the Ukrainian title reads The Showman, perhaps because Ornifle would sound too exotic to the Ukrainian ear, although in France the name is about as common as Ivan here. It's one of the best and most complicated works by this noted French playrite (Jean-Paul Belmondo played a part in it in Paris). I knew the author, his creative spirit was close to mine; I had acted as Isabella in Anouilh's L'Invitation au chateau [1947; Ring Around the Moon], although the play was then withdrawn from the repertory, for reasons I could never fathom. So there I was with a new challenge I was thrilled to accept.

I play the hero's wife Armanda, an extraordinary woman. The performance is accompanied by an orchestra, so I actually sing on stage, no soundtrack. It's a real show. I think the production's concept is controversial. It's non-standard so the critics are sure to respond accordingly.

The Ukr.: You have mentioned taking a risk. No remorse?

O.S.: None whatsoever. Here you have real creative freedom; you can work with people you find really interesting; these people in turn make you comfortable and confident. The Showman cast includes excellent performers such as Les Zadniprovsky, Ludmila Smorodina, Oleksandr Bondarenko... True, we had a very tight schedule. My costumes were ready an hour before the premiere. The first performance left me lacking a sense of courage and accomplishment. Yet it wasn't academic theatre, best described as a state-run workshop. Here every designer listens to you. Yet we had to work under contract, we had commitments to honour, so we had to muster all our skills. At present, we perform at the Music Theatre in Podil. I only wish the audience was a bit bigger.

The Ukr.: We know that you have vocal talent, although we can't think of a "singing" part in your repertoire.

O.S.: You must have missed Candide. A gorgeous musical staged a decade ago by one of the best CIS producers, Vladimir Petrov (too bad the man has quit the theatre). I acted as Cunegund and my husband, Vitaly Borsiuk as Candide. There was a lot of music and singing. You are right, no-one seems to need my vocal skills at the theatre. Too bad. I'm actually engaged in two plays. We'll soon stage Shakespeare's Twelfth Night and I'll act as Olivia. It's a small part, a couple of lines at the beginning and at the end.

The Ukr.: Not too much for a Merited Artist of Ukraine...

O.S.: I have spent 16 years with the Ukrainian theatre. I have acted with Ukrainian stars such as Ada Rohovtseva and with celebrated producers like Roman Viktiuk (remember his Lady Without the Camellias and Music Lessons), film directors Yuri Ilyenko and his Straw Bells, Levchuk and his Memory Sounds, Aleksandr Zhigunov and his Princess and the Pea, and others - still I don't seem to rate good parts at the Lesia Ukrainka Theatre.

And so I am not so choosy. I accept offers as they come, acting as an emcee during presentations and concerts. I am happy to host the Movie Empire programme on the prestigious Channel 1+1. In fact, I'd like it on a broader scope, so I could invite Ukrainian actors and take interviews, although I realise that I would then have to dedicate all my time to television. Besides, as an actress, I have to guard my secret; I mustn't let myself become totally obvious to my audiences; likewise, I mustn't be on the home screen too often either lest my viewers get bored with what they see. I believe that I will meet producers and film directors who will offer something very special. Our domestic filmmaking industry won't be on its knees forever.

The Ukr.: You originate from a creative family, meaning that your careers must have been predetermined in a sort of way?

O.S.: I first appeared on stage at five, in Theodore Dreiser's Jenny Gerhardt, acting as Jenny's daughter. My father was Lester and mother was Lettie. Throughout my childhood I was wrapped in a drama company atmosphere (although, while at grade school, I planned my future as a musician, even as an ornithologist). My father holds the prestigious title "People's Artist of Ukraine", he is still with the Ivan Franko National Academic Theatre. My mother is a Merited Artist. They have never pressured me, letting me make my own decisions, for better or worse.

My mother, Hanna Sumska, is a unique individual. She is one of those actresses always eager to act on stage. She so very emotional and energetic. The nucleus of our family. She is so clever and optimistic! I start every day by calling her, she always has words of encouragement for me, she helps me to feel sure of myself. I remember being so nervous before exams and hearing her say, don't worry, daughter, you'll get an A, you certainly will. I applied for enrolment at the Kyiv Institute of Dramatic Art, I wanted to take the Russian course. Mykola Rushkovsky, a noted Ukrainian actor, was in charge of the selection committee and the competition was severe. It was with my mother's words of encouragement that I got through all of the tests with the highest marks. My mother will shortly celebrate her 70th birthday.

The Ukr.: Please congratulate her on our behalf.

O.S.: I certainly will. Thank you.

Hannusya with her mummy and syster
Ганнуся з мамою
і старшою сестрою

The Ukr.: You must have followed in your mother's footsteps by raising two children, considering that maternity is something of an exploit for an actress.

O.S.: Indeed, my mother had a very tight schedule (she was engaged in a number of plays in Zaporizhzhia and Poltava; she played there together with my father), yet she managed to raise two daughters. This couldn't but influence me. By the way, my daughters differ in age about the same as my sister Natalia and me (Natalia, the eldest sister, is a People's Artist of Ukraine with the Ivan Franko Theatre - Ed.). I hope that my elder 12-year-old daughter Tonichka will be as close a friend to her one-year-old sister Hannusia as Natalia has always been to me. We are different in many respects. She is more democratic, more restrained; I'm more emotional, I'm fond of wearing expensive clothes and having expensive things in my possession. Both of us are very busy now, there is little time left for communicating on a sister-to-sister basis. Perhaps we'll have more time as grannies raising our grandchildren (laughing).

The Ukr.: They say that two creative personalities are too much for a family, especially an actor's one...

O.S.: Probably, but I have no precedent to rely on. My first husband was Yevhen Paperny, People's Artist of Ukraine, he was 16 years my senior. He was my teacher and very helpful professionally. My second husband, Vitaly Borsiuk, is an actor working for the theatre and appearing in films. Both of them have something in common; both pass severe judgements, both are freedom-loving; both have a definite rebellious touch - neither will let an act of injustice pass by unnoticed; both are straightforward and outspoken. A man getting enslaved by circumstances is a miserable sight. Both of them couldn't stand the situation that had developed at the theatre and quit. I have lived with my second husband for twelve years. We have our ups and downs, but I do have something every woman needs: awareness of having your man always around, ready to help and comfort.

Print version

ОЛЬГА СУМСЬКА:"АКТРИСА МАЄ БЕРЕГТИ СВОЮ ТАЄМНИЦЮ"
Тетяна Гончарова

Якщо провести бліц-опитування на вулиці будь-якого українського міста чи села: "Пароль: Ольга Сумська", дев'ять з десятьох перехожих, не замислюючись, дадуть відгук: "Роксолана". Десятий, напевно, буде іноземцем. Бо не знати знаменитої співвітчизниці після відомого серіалу можуть лише жителі інших країн або українці, котрі прогавили фільм через відрядження на Місяць.

Хоча заслужена артистка України, лауреат премії імені Т. Г. Шевченко, актриса Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки Ольга Сумська переграла в театрі й кіно десятки найрізноманітніших ролей, у пам'яті глядачів вона - втілення Роксолани, бранки, яка зуміла перемогти, переломити долю. - Однак мені подолати цю роль поки що не вдається, - зітхає Ольга Вячеславівна. - Знаєте, в історії театру й кіно є багато прикладів, коли навіть найвидатніші актори, котрі втілили безліч образів, пригадуються глядачам завжди в одному.

The Ukrainian: Але погодьтеся, асоціація з Роксоланою - нагорода для актриси. Безстрашна, мудра, чарівна героїня прикрасить біографію будь-якої виконавиці.

Ольга Сумська: Не сперечаюся. Коли я довідалася, що зніматиметься серіал, йдуть проби, щось защеміло в моїй душі. Зрозуміла: роль моя. Якщо не покличуть, якщо не запропонують - не переживу. Тим більше, що мій батько - народний артист України Вячеслав Сумський свого часу грав на сцені Запорізького театру Сулеймана Гірея.

The Ukr.: Так, актори постійно скаржаться на залежність у своїй професії: мрієш про роль, але доки тебе не покликали - сиди й чекай. Не підеш же напролом.

О.С.: Отут ви помиляєтеся. Хоч я справді ніколи не йшла напролом, ніколи жодного режисера ні про що не просила, в цьому разі поступилася своїми правилами - зателефонувала помічникові режисера: "Спробуйте мене". Зависла пауза. Справа в тому, що в нас із режисером Борисом Нібієридзе склалися непрості стосунки. Колись він затвердив мене на головну роль у своєму фільмі "Гори димлять". Через два дні розгорівся конфлікт, я спалахнула, щось мені було не до душі. І я з картини пішла. Мені було тоді 23 роки - молода, нестримана. Трапляються в житті такі вчинки, про які потім без сорому й не згадаєш. Тому, знаючи запальну вдачу Бориса Костянтиновича, набралася хоробрості й подзвонила помічникові. Думала, прийду на майданчик, а там - як Бог дасть. Нібієридзе дивився на мене, дивився... Бачу - його погляд усе теплішає і теплішає. Зіграли ми з партнером один з найважчих уривків, і мене затвердили.

The Ukr.: З режисером примирилися?

О.С.: Звичайно, навіть стали друзями. Якщо ми зуміли подолати й новий серіал...

The Ukr.: Звучить, як початок детективної історії.

С.О.: Воно й схоже на детектив. Новий серіал почали знімати в 99-му. Тодішній голова Держтелерадіо Зіновій Кулик дістав гроші на постановку. А потім почалися дива. Кулика змінив інший голова, гроші пропали безвісти, зникли. Скільки довелося пережити, не перекажеш. Голодні артисти сидять у Криму на хлібі та молоці, звідти не вибратися, бо нема за що купити квитки. Простої в зйомках...

А треба сказати, що новий фільм - це двадцять серій - на мій погляд, набагато цікавіший за перший, динамічніший. Переконана, жодного з глядачів він не лишить байдужим. Тоді нам простягла руку допомоги Росія, одна з її компаній пообіцяла кошти. Але... Почалося ходіння по українських чиновниках: дозвольте російським карбованцям "увійти" в Україну. А у відповідь: "Що ми з цього будемо мати?" "Сто відсотків прав на фільм, права на прокат у країні". Мало?! Історія триває. Зняли картину, озвучили на російську мову, а на українську - знову заклинило. Чиновники кажуть: "Нехай росіяни оплатять за українське озвучення". Пробачте, а чому вони повинні це робити? Спасибі їм величезне за допомогу, за те, що взялися реставрувати перший фільм. Отже, боротьба ще не закінчилася.

A scene from the motion
picture Spravzhni Choloviki
Кадр з фільму "Справжні чоловіки"

The Ukr.: Чесно кажучи, не лише мені було б дуже цікаво знов зустрітися з Роксоланою - тепер старшою, могутнішою. Що ж, почекаємо. Кажуть, Вас можна побачити в новій антрепризній виставі?

О.С.: Так, вперше в житті зважилася на такий ризикований крок. Режисер Юрій Кочевенко запросив у свою виставу за п'єсою Жана Ануя "Орніфль". У нас він називається "Шоумен"; мабуть, ім'я Орніфль для українського вуха надто екзотичне, хоч у Франції воно звучить, як у нас "Ваня". Це один з найкращих і найскладніших творів відомого драматурга (у виставі за цією п'єсою в Парижі грав Бельмондо). Автор мені знайомий і близький: колись я грала Ізабеллу в "Запрошенні до замку". Правда, виставу зняли з репертуару, хоч був повний аншлаг, це вже зовсім незрозуміло. І тепер нова зустріч з автором.

Я граю дружину героя Аріану - натуру неординарну. Вистава йде при "живому" оркестрі, я на сцені співаю, адже це - справжнє ревю. Вважаю, постановка суперечлива, вибивається із загального ряду. Вона викличе таку ж неоднозначну реакцію.

The Ukr.: Ви сказали, що пішли на ризикований крок. Не шкодуєте?

О.С.: Анітрохи. Приходить почуття свободи: можна працювати з тими людьми, котрі тобі по-справжньому цікаві, з якими тобі приємно і комфортно. У "Шоумені" зайняті чудові актори: Лесь Задніпровський, Людмила Смородіна, Олександр Бондаренко. Правда, терміни були авральними - півтора місяці. Костюми мені принесли лише за годину до прем'єри, на перших виставах ще не було стану куражу, польоту. Це не академічний театр, де весь штат - пошивний цех, художники - працюють на тебе. Але ми були зв'язані угодами, зобов'язаннями, тому довелося "брати на озброєння" всю свою майстерність. Зараз виступаємо на сцені Музичного театру на Подолі. Шкода тільки, зал невеликий.

Working on the TV series
Roksolana (with Nibiyeridze,
the film-dicector, and Khostikoyev as the Sultan)
Так знімалася "Роксолана"
(з режисером Нібієридзе та "султаном" Хостікоєвим)

The Ukr.: Наскільки я знаю, у Вас прекрасні вокальні дані. Однак у Вашому рідному театрі щось не пригадаю ролі, де б вони стали в пригоді.

О.С.: Ви, напевно, не бачили мюзиклу "Кандид", який ішов десять років тому. Його поставив один із кращих театральних режисерів у СНД Володимир Петров (на жаль, він пішов з театру). Тоді я грала Кунігунду, а мій чоловік - Віталій Борсюк - Кандида. Там було багато музики, співу. Шкода, але Ви маєте рацію - зараз мої музичні здібності рідному театру не потрібні. Я зайнята лише у двох виставах. Незабаром буде поставлена "Дванадцята ніч" Шекспіра, де я граю Іпполиту: два слова на початку спектаклю, два наприкінці.

The Ukr.: Не густо для заслуженої артистки України...

О.С.: Я служу в театрі 16 років. Грала поруч з такою актрисою-епохою української сцени, як Ада Миколаївна Роговцева, у таких режисерів, як Роман Віктюк (вистави "Дама без камелій", "Уроки музики"), в кіно працювала з Юрієм Ільєнком (фільм "Солом'яні дзвони"), Тимофієм Левчуком ("І в звуках пам'ять відгукнеться"), Віленом Новаком ("Принцеса на бобах"), Андрієм Бенкендорофом ("Кілька історій про кохання") і з іншими відомими кінорежисерами... А ролей великих і цікавих зараз для мене в театрі імені Лесі Українки не знаходиться.

Тому не уникаю жодної роботи: веду презентації, концерти. Була дуже рада, коли мене запросили вести "Імперію кіно" на такому рейтинговому каналі, як "1+1". Правда, мені б хотілося розширити рамки передачі: наприклад, запрошувати в студію українських акторів, коли мова йде про наші фільми, брати інтерв'ю. Але розумію, що тоді доведеться займатися лише телебаченням. Ні на що інше часу не вистачить. До того ж, мені, як актрисі, треба берегти свою таємницю, не ставати зовсім прозорою для глядача, не надокучити на телевізійному екрані. Бо я вірю, знайдуться ще режисери, які покличуть, запропонують щось незвичайне. І не завжди ж наш кінематограф стоятиме на колінах, колись він повинен піднятися.

The Ukr.: Ви виросли в артистичній родині. Напевно, вибір професії був для Вас визначений заздалегідь?

О.С.: Вперше я вийшла на сцену, коли мені було п'ять років. У спектаклі "Дженні Герхард" за романом Теодора Драйзера мій батько грав Лестера, мама - Летті, а я дочку Дженні. Усе моє дитинство повите атмосферою театру (хоч у школі я бачила себе і музикантом, і орнітологом). Мій батько - народний артист України, зараз працює в Національному академічному театрі імені Івана Франка, мама - заслужена артистка. Але вони ніколи на мене не "тиснули", не нав'язували своєї думки.

Моя мама - Ганна Сумська - людина унікальна. Вона з тих актрис, які завжди рвуться до роботи. Емоційна, енергійна, мама - ядро нашої сім'ї. Скільки в ній мудрості, оптимізму! Кожен мій день починається із дзвінка до неї. Як вона вміє підтримати, вселити впевненість у собі! Пам'ятаю, перед іспитами, коли я хвилювалася, мама завжди казала: "Ти обов'язково дістанеш п'ятірку". Перед вступом до Київського театрального інституту на російський курс, який набирав відомий актор Микола Рушковський (був величезний конкурс!), саме мамина впевненість допомогла мені скласти всі екзамени з акторській майстерності на "відмінно". Незабаром у мами ювілей - 70-річчя.

The Ukr: Привітайте її і від нашого журналу.

О.С.: Дякую.

The Ukr.: Напевно, за прикладом мами і Ви зважилися на двох дітей, що для актрис - героїчний вчинок?

О.С.: Звичайно, те, що мама, при неймовірному навантаженні в театрі (а вона була зайнята в багатьох спектаклях у Львові, Запоріжжі та Полтаві, де вони з батьком працювали) зуміла виховати двох дочок, вплинуло на моє рішення. До речі, в моїх дочок різниця у віці майже така ж, як у нас із Наталонькою. (Старша сестра - народна артистка України Наталія Сумська, працює в театрі імені Івана Франка. - The Ukr.). Сподіваюся, моя старша донька Тонічка, їй 12 років, стане таким же близьким другом своїй сестрі Ганнусі (їй уже рік), яким завжди була і лишається для мене Наталя. Ми з нею багато в чому різні. Сестра більш демократична, стриманіша, я - емоційна, сентиментальна. Зараз, коли ми обидві такі зайняті, часу на спілкування лишається зовсім обмаль. Але ми дуже близькі духовно. Можливо, коли діти підростуть, станемо бабусями, тоді й з'явиться час на зустрічі (сміється).

The Ukr.: Кажуть, що важко ужитися в одній сім'ї двом творчим особистостям, надто акторам.

О.С.: А мені нема з чим порівнювати. Мій перший чоловік - народний артист Євген Паперний - старший за мене на 16 років. Він був моїм наставником, моїм педагогом, дуже допоміг у професійному плані. Ми зберегли добрі стосунки. Другий чоловік - актор театру й кіно Віталій Борсюк. Обидва у чомусь схожі - досить різкі в судженнях, волелюбні. В обох відчувається бунтарський дух - не змовчать, не затаяться, а висловлять усе, що думають. Коли чоловік стає рабом обставин, це страшно. І один, і другий не витримали в нашому театрі, пішли. Із другим чоловіком ми вже разом 12 років. Щось виходить, щось - ні. Але є головне для жінки - відчуття того, що поруч - саме "твій" чоловік.

Версия для печати