ЛIНА КОСТЕНКО: ПОЕТ I СТАЛКЕР В ОДНIЙ ОСОБI
Станiслав Бондаренко
Чорнобильська зона - особливо її вiддаленi села, де рiдко бувають стороннi, - постала передi мною в новому, незвичному свiтлi ще й через те, що провiдником-сталкером була Лiна Костенко, видатна українська поетеса, яка вивчила тут кожне село, людей i вже понад десять рокiв дихає саме тут на повнi груди.
Генiальна українська поетеса Лiна Костенко народилася 19 березня 1930 року. Закiнчила Лiтературний iнститут iм. О.М. Горького. Лiна Василiвна особистiсть неординарна. Її прекраснi поетичнi збiрки лежать на заповiтнiй полицi кожного шанувальника нашої лiтератури. За iсторичний роман у вiршах "Маруся Чурай" вона була удостоєна Державної премiї УРСР iм. Т.Г.Шевченка (1987). Вона лауреат однiєї з найпрестижнiших премiй Iталiї - iменi Петрарки, якою нагороджують найвизначнiших майстрiв слова.
Однак її особисте життя лишається таємницею за сiмома замками. Мало хто знає, що вiсiм рокiв тому вона написала заяву про вихiд iз Спiлки письменникiв України через... вiдсутнiсть у Спiлки чiткої громадянської та моральної позицiї. А два роки тому тодiшнiй голова Спiлки письменникiв Юрiй Мушкетик разом iз колегами висунув її на Нобелiвську премiю. Однак це викликало тiльки обурення Лiни Василiвни, бо, на її думку, вони не мали повноважень цього робити.
Iнтерв'ю вона не дає, за останнi роки лише тричi була присутня на публiчних заходах: вечорi пам'ятi її чоловiка в Будинку кiно, вечорi поета Станiслава Бондаренка в Будинку актора i вечорi пам'ятi В'ячеслава Чорновола в Будинку вчителя (цього року).
Вона б з радiстю поселилася в зонi, де дихає на повнi груди, якби не жорстке неприйняття її поїздок з боку дочки
Пiсля 16-лiтньої вимушеної блокади вона лише кiлька рокiв прожила "в масах", а потiм уже добровiльно стала затворницею
День перший. Великдень у зонi
Ще ввечерi, напередоднi поїздки, телефонна трубка голосом Лiни Василiвни Костенко поцiкавилася, чи справдi мене включили до спискiв для перепустки в зону, чи передав я до Чорнобиля параметри своїх розмiрiв, аби перевдягтися у камуфляжку.
Лiна Василiвна їздила i їздить туди постiйно у складi iсторико-культурної експедицiї, де вона рядовий боєць-архiварiус, дослiдник. В експедицiї зазвичай близько 20 осiб, переважно доктори й кандидати наук рiзних гуманiтарних профiлiв. Зараз коло фахiвцiв обмеженiше. Праворуч вiд водiя, оператора Леся Зоценко, - маршал сталкерських вiйськ у формi рядового (камуфляжцi) Лiна Костенко. На задньому сидiннi ваш покiрний слуга утопає в горах пасок i цукерок - сьогоднi якраз християнське свято Великдень. Поруч зi мною директор "Укртелефiльму" Олег Бийма.
Наша головна мета - побачити вiддалену сiльську зону та її мешканцiв; режисер i оператор Зоценко мають намiр зробити серiал, а Лiна Костенко - головний знавець мiсцевих жителiв i порадник.
Наш уазик-всюдихiд зупиняється в Куповатому, бiля подвiр'я бабусi, Устини Федорiвни Резниченко, що сидить на лавочцi, та двох кiз (третя виднiється в сараї, її покарали, бо б'є "сестричок").
- У зонi люди гордi. Не поспiшайте з камерою та диктофоном, - нагадує головний сталкер Лiна Костенко. - Та й iз гостинцями зачекайте.
Трохи згодом бабуся розговорилася:
- Я тут народилася й живу завжди. Правда, не в своїй хатi, у племiнникiв. Все моє згорiло пiд час пожежi у 96-му. Переїхала, було, до Макарiвського району. Але не прийнялася там, нову хату покинула... Хлiб сюди доставляють двiчi на тиждень. А для iнших покупок раз на мiсяць нас возять автобусом до Iванкова.
Майже у всiх селах "тридцятки" (30-кiлометрової, найбiльш безпечної зони), де ми побували першого дня (Купуватому, Опачичах, Ладижичах, Ямполi, Паришевi), фоновi показники, як у Києвi або навiть нижче - вiд 12 до 22 мiкрорентгенiв. Серед сiльських будинкiв усюди пiниться бузок, виспiвують солов'ї, по-своєму їм вторять зозулi у п'янкому озонi. Тiтка Настя (1917 року народження) з Ладижичiв розповiла: недавно до них приїздив один молодий японець i казав, що якби йому тут знайшлася наречена, вiн нiкуди б вiд такої краси не поїхав. Її дiд, з'ясувалося, "пiшов по дiвках", тобто сусiдок провiдати, отже повернеться увечерi. А взагалi дiд пiсля аварiї нiкуди не виїздив, просто сховався в лiсi з коровою, коли всiх вивозили. А Настя незабаром повернулася з евакуацiї i дуже рада жити тут. На батькiвськiй землi.
- Тi, що переїхали на новi мiсця, - фiлософськи розмiрковує вона, - вмирають значно швидше, нiж нашi. Вiд переживань. А життя в нас хороше, як до аварiї, коли був мiцний передовий колгосп.
- Бiльшiсть цих сiл i не треба було евакуювати, незважаючи на близькiсть до Чорнобиля, - зауважує Лiна Костенко. - Поспiшили, не розiбралися, вiдрiзали - i все. Адже тут чисто, i земля могла б повноцiнно жити. А от села Народицького району слiд було виселити ранiше. Найсумнiше, що й досi немає якої-небудь чiткої, розумної концепцiї розвитку зони. Вмиратиме чи вiдродиться славний край племенi полiщукiв? Уявiть: роз'їдуться ще й фахiвцi ЧАЕС по iнших країнах, i - не дай Боже - щось станеться на Ровенськiй, Хмельницькiй або Запорiзькiй станцiях. Куди тодi побiжать люди? Назустрiч один одному? I зона розшириться до розмiрiв країни... Не дай Боже...
Синьоока бабуся з Ладижичiв, котра iз сльозами радостi й затаєного болю прийняла вiд нас паски, крашанки, у свою чергу дарує нам величезнi сушенi лящi, гриби (вiдмовитися - смертельний грiх). Вона явно скучила за Лiною Костенко, хоч, як i бiльшiсть жителiв зони, не знає, що це письменниця, "символ України". Тут важливо iнше - єднання сердець, якийсь "безсмертний дотик до душi". Вловлюється, що зона для Лiни Василiвни - найголовнiшi, найщирiшi люди. I вона б тут з радiстю поселилася, якби не жорстке неприйняття її поїздок з боку дочки Оксани Пахльовської, котра викладає у Римському унiверситетi.
Ми з болем слухаємо iсторiю життя хазяйки. Про те, як вона, 18-лiтньою, ще в роки вiйни лишилася вдовою iз дочкою на руках (чоловiк загинув на фронтi). I ось цю саму дочку вона недавно поховала. Для чого тепер їй жити? Поруч винувато-нiжно поглядає її другий чоловiк, також учасник Великої Вiтчизняної.
- Ви знаєте, тут в одному селi, - заспокоює Лiна Василiвна, - живуть п'ятнадцять "дiвок" (бабусь) i лише один дiд. Збираються разом ("Ну, дiвчата, затягнемо нашу") i спiвають годинами. А у вас свiй дiд у домi. Не нарiкайте...
Прощаючись, ми з пiвгодини цiлуємося з цiєю бабусею i не можемо розлучитися. Та нiкому цього й не хочеться.
- На вiдмiну вiд iнших, тут люди просто бояться померти так, щоб про це нiхто не довiдався, - мудро пояснює Лiна Костенко. - Та й взагалi всi нашi київськi турботи здаються такими дрiбними, смiшними у порiвняннi iз свiтосприйманням цих людей, що до мiста й повертатися не хочеться.
Переїхавши чорнобильський мiст, потрапляємо у старовинне Старосiлля, розташоване ближче до Бiолорусiї. Табличка: "Обережно! Зона високої радiацiї". Поруч - "десятка", тому тут нiхто не мешкає. Село цiкаве своєю аутентичнiстю, зустрiчаються будинки, чиї стiни повнiстю гарно сплетенi з лози. Їх просто хочеться торкнутись.
Ще всi живi. Цитуємо поетiв
Увечерi в Чорнобилi, пригубивши за спiльним столом червоного вина, раптом дивуюся знайденому спiвпадiнню: зараз чорнобильськiй зонi 16 рокiв, i рiвно стiльки тривала зона вiдчуження Лiни Костенко вiд лiтератури - з початку 60-х по 1977 рiк, коли нарештi вийшла її чудова збiрка "Над берегами вiчної рiки". Спочатку набiр книжки хотiли розсипати, але вона оголосила багатоденне сухе голодування, i компартiйцi здалися до кiнця тижня. Тобто Лiна Костенко, котра сидить поруч, це i є зона в зонi, яка двiчi перевiряє людей на мiцнiсть i сумiснiсть у її космосi.
Мимохiдь вона кидає високовольтне речення: "Знаєте, вперше мене обшукали ще в колисцi". Кожному ясно, що немовля обшукувати i допитувати не можна. Тодi "при колисцi" допитували її батька, який дiстав перед вiйною 10 рокiв ГУЛАГУ. За що? Вiн був учителем у рiдному Ржищевi, викладав у школi всi предмети, знав 12 мов. Мабуть, надто багато знав.
...Чому саме цiй жiнцi з вольовим надбрiв'ям стiльки всього дано - краси й таланту, здоров'я i сили, щоб жодного разу в життi i в творчостi не пiти "зигзагом". На вiдмiну вiд чоловiкiв-шiстдесятникiв (крiм Василя Стуса та ще двох-трьох). I на вигляд вона iз своїми дiвочими кучерями значно молодша за них. Навiть Олександру Пушкiну Бог дав лише один роман у вiршах, а їй аж два - "Маруся Чурай" та "Берестечко", не рахуючи iнших великих лiроепiчних полотен! Чому все їй, такiй синьоокiй, з якої так важко витягти бодай слово перед камерою чи для диктофона?
Обережно запитую, чи лишилося в неї хоч щось у Ржищевi.
- Практично нiчого. Дiдiв дiм, де я прожила першi шiсть рокiв, до переїзду в Київ, також не зберiгся. Та й близьких родичiв, сестер матерi чи батька не лишилось. I саме мiсто зовсiм iнше. Ранiше по Днiпру до старенького дебаркадера пiдходили кораблики, потiм побудували дамбу, пiднявся рiвень води. Чари зникли.
Згодом до її родинних генiв стiйкостi додалося дивовижне московське середовище студентiв. Керiвником семiнару в лiтiнститутi, куди вона поступила у 1952-му, був Михайло Свєтлов, а рецензентом дипломної (рукопису першої книги "Промiння землi", котра вийде в Києвi у 1957-му) - не менш вiдомий Всеволод Iванов. Вiн так оцiнив її роботу: "Це дуже талановитий поет з великим майбутнiм". Вслухайтеся, хто з нею сидiв за однiєю лавою, - Роберт Рождественський, Фазiль Iскандер, Юнна Морiц, Паруйр Севак, Наум Коржавiн, польський письменник i її перша любов Єжи-Ян Пахльовський, який дав прiзвище її старшiй доньцi.
Пам'ятаючи, що "в лоб" запитувати небезпечно, нiби мимохiдь кажу:
- Роберт Рождественський, якому незабаром виповнилося б 70 рокiв, менi здавався оптимiстично-радянським...
- Нi, Роберт був порядною людиною, в нас виникла взаємна симпатiя. Взагалi "шiстдесятники" були чудовим культурним i лiтературно-суспiльним явищем. Вони були рiзними, кожний iшов своїм шляхом, кожного кудись заносило i заносить. Навiть Юнну Морiц занесло до натуралiзму iз зображенням дiянь Клiнтона та його пасiї Монiки, що, на мою думку, не є об'єктом поезiї.
... Тодi, повернувшися з Москви, вона була "така свавiльна, вiльна, молода". Невдовзi у Львовi вона вiдвiдує суди над правозахисниками, вiдкрито кидаючи до нiг перших в'язнiв совiстi квiти. Її самiй не раз погрожували арештом, але пiзнiше знайшли дошкульнiший пiдхiд - вiдлучили вiд публiкацiй. Але не вiд лiтератури. I що особливо цiкаво: пiсля 16-лiтньої змушеної блокади вона лише кiлька рокiв прожила "в масах", а потiм уже добровiльно стала затворницею, сказала на зорi перебудови: "Зараз час обнадiйливий i цiкавий, але не мiй. Не для мене час, коли бути смiливим дозволено". Так вона вiдмежувалася вiд колег-колаборацiонiстiв, якi допускали моральнi "зигзаги". Вона явила нову страшну "абетку", з iншим порядком букв:
Ми - атомнi заложники прогресу,
Вже в нас нема нi лiсу, нi небес.
Так i живем од стресу i до стресу,
Абетку смертi маємо - АЕС.
Пiзнiше вона скаже ще жорсткiше: "Гряде неоцинiзм - я в ньому не iсную" i вiдмовиться вiд багато чого - публiчного спiлкування в столицi, високого ордена, який iз вдячнiстю прийняли Борис Єльцин та Павло Лазаренко (вона тихо пояснить: "Полiтичної бiжутерiї не ношу"). Обмежить своє творче та особисте життя iнтересами зони, з якої черпає моральну чистоту.
- Лiно Василiвно, схоже, ви любите зону, як живу людину?
- Ви здогадалися. Мабуть, до подiбного ставлення мене пiдштовхнув "Сталкер" Андрiя Тарковського. Тiльки тут не вигадана, а конкретна, саме наша зона.
День другий. Курс - на "десятку"
О дев'ятiй ранку ми на санпропускнику в Лельовi. Перевдягаємося в новенькi камуфляжки, бiлi шапочки, пов'язуємо на шию хусточки-"пелюстки". Всi - крiм Лiни Василiвни, котра з Києва їде в особистiй камуфляжцi. Свої кучерi в зонi вона так жодного разу й не закриє "пелюсткою", навiть бiля саркофагу.
ЧАЕС постає перед нами в сонячних променях пустельною махиною. Водiй Михайло (з мiсцевих) виводить нас на мiст, прокладений над ставом-охолоджувачем, звiдки ми бачимо першi на станцiї живi iстоти - двометрових сомiв, що вiдпочивають у сонячних променях. Поруч п'ятикiлограмовi карпи й товстолоби плавають тюлькою.
- Найбiльшого сома звуть Борькою, - розповiдає Римма Кислиця, наш гiд з "Чорнобильiнтерформу". - Вiн навiть вiдгукується на це iм'я, мов домашня хрюша, цiлу хлiбину може проковтнути за один раз.
Нiде нi душi, хоч на станцiї ще працюють чотири тисячi осiб (плюс 700 на саркофагу). Сьогоднi свято i вихiдний день. Лише бiля саркофагу охорона перевiряє нашу спiльну перепустку. Навiть не вiриться, що таке тихе залiзобетонне чудовисько могло завдати стiльки лиха. Але дозиметр Римми прискорює свою чечiтку, показує 780 мiкрорентгенiв.
Лiна Василiвна згадує, що рокiв десять тому їй таємно показали вiдеофiльм про нутрощi саркофагу, знятий вмонтованими в його стiни автоматичними камерами. Я бачив його також у кабiнетi одного доктора наук. Це нутро надзвичайно красиве, нiби казкова печера iз сталактитами й сталагмiтами.
- До речi, за новими даними вчених, - каже Римма, - при тому, що блок було повнiстю завантажено паливом (близько 200 тонн), назовнi його вилетiло тiльки 5, а не 30, не 50 вiдсоткiв, як вважали ранiше. Хоч i тi п'ять що натворили...
Вiд'їхавши з кiлометр вбiк Прип'ятi, зупиняємося. Лiворуч - рудий лiс. Вiрнiше те, що вiд нього залишилося. Водiй Михайло пояснює, що бiльшiсть дерев спиляв простою бензопилою один чоловiк, нiчим особливо не захищаючись вiд радiацiї (одне слово - все по-нашому). Праворуч низенька огорожа - тут ще зовсiм недавно стояла знаменита сосна iз трьома обгорiлими гiлками зверху. Вона в журналiстських нарисах стала символом пiсляаварiйної долi України: багато хто порiвнював ту сосну iз тризубом, а Лiна Василiвна - з лiрою. Сосна впала пiд натиском бурi, але її троїстий образ вигравiрували на металi.
У рiдному селi водiя Михайла з полiсько-бiлоруською назвою Речиця не живе нiхто, як i загалом у "десятцi". Тiльки феноменальний дiд Ображей. За словами Лiни Василiвни, вiн прив'язує до човна сомiв, як свиней. Рiчка Прип'ять його годувальниця. Але не тiльки. Недавно на нiй по черзi вбили обох його синiв. Кажуть, що другий загинув вiд руки браконьєрiв, якi хотiли на очах сина вибрати рибу з його сiтi.
Михайло заводить нас до колись гарного цегляного будинку. Вiн був новим i мiцним, його батьки тут прожили тiльки п'ять рокiв з чотирма дiтьми. Згадує:
- В день аварiї, 26 квiтня, мене проводили до армiї. А коли третього травня починав служити, довго не знав, де батьки, котрих наступного дня евакуювали, не дали допекти паски. Обох батькiв та брата-близнеця Михайло вже поховав. Зараз у домi фон майже такий, як у Києвi, але Римма пояснює - через двi садиби фонить дуже серйозно.
Iз селом Товстий Лiс зв'язано чимало дивного. Тут знаходився унiкальний об'єкт - трьохсотлiтня церква, споруджена без єдиного гвiздка. Правив у нiй службу колишнiй бойовий, увiшаний орденами офiцер-фронтовик, отець Федiр, котрому зараз 90 рокiв. Батюшку пiсля аварiї вивезли до Макарiвського району. I той, хто мав надати йому житло, запитав: "Де працюєте?" Почувши вiдповiдь: "Служу Господу", кинув: "То нехай вiн вас i поселяє".
Храм у Товстому Лiсi згорiв пiсля страшної пожежi в зонi 1996-го. За однiєю версiєю - вiд поминальних свiчок, за iншою - пiдпалила мiлiцiя, щоб не ходили люди у зону жорсткої радiацiї. Лiна Костенко ще за кiлька тижнiв до цього зверталася до знайомих нардепiв, просила захистити церкву, бо весна була дуже гарячою. Для нашої країни перевезти дерев'яну споруду з мертвого села важко, хоч на Заходi це хвилинна справа. Та можна було б хоч огородити-обкопати, облити спецiальним розчином. Депутати вiдмахнулися, пославшись на "конституцiйний процес". Передчуваючи бiду, Лiна Костенко з колегами за кiлька тижнiв до пожежi обмiряли храм i зробили його архiтектурнi креслення.
- Признаюся, i в день коли горiла церква, я приїздила сюди, - розповiдає Лiна Василiвна. - Була, мов у ступорi. Потiм на ногах з'явилися червонi плями. Позбутися їх допомогли мазi з альпiйських трав, якi менi передала дочка.
Рушаємо далi. Село Луб'янка.
- Це одне з моїх найулюбленiших. Тут живуть понад двадцять мешканцiв. Тут i моя дача, куди я вас нiколи не запрошу, - додає Лiна Василiвна i показує дерев'яний будиночок, який повнiстю зарiс кущами й деревами. - Його менi жартома подарували мiсцевi жiнки, коли прочитали в газетi, що Костенко облюбувала собi в зонi дачу.
- А хоч коли-небудь у вас iз Василем Васильовичем була дача? (В.В.Цвiркунов - чоловiк Лiни Костенко, помер пiвтора роки тому.) Все таки вiн був директором кiностудiї iменi Довженка.
- Нi. Це було б нескромно для нього. Вiн не хотiв навiть проводити вихiднi у Будинку вiдпочинку кiностудiйцiв, створенню якого вiддав так багато сил. Аби не звинуватили у "використаннi службового становища". Але нам iз ним вистачало iншої України, котру ми всю на його "запорожцi" з ручним управлiнням об'їздили (пiд час вiйни вiн втратив ногу, фактично повернувся з того свiту). Ночували в готелях, iнколи без вiкон i дверей. Але пiзнавали багато цiкавого. Вiн був менi справжнiм другом. Щирий iнтелiгент, вiн лише один раз трохи пiдвищив на мене голос. Вiн був моїм захисником (i громовiдводом) вiд настирливих "доброзичливцiв" i графоманiв, якi надсилали менi - та й зараз шлють - гори рукописiв, вважаючи, що я термiново повинна це прочитати й оцiнити.
Так от, в одному з монастирiв ми вiдшукали могилу жiнки, якiй Пушкiн присвятив найбiльше вiршiв, - фрейлiни Оленiної. А коли я була у Франциї, мер одного з мiст люб'язно допомiг менi ознайомитися з архiвами родичiв Оленiної. Пiзнiше я про все це написала. А головне - про дивовижну долю цiєї жiнки. Сподiваюся, не поспiшаючи видам.
Побували ми i в Берестечку. Там я почула цiкаву iсторiю про трагiчну битву пiд цим мiстом, яку розповiла менi проста мiсцева жителька. Iсторiю, зовсiм не схожу на ту, що була в пiдручниках, i на ту, котра була подана в моєму романi "Берестечко".
- Вам легко далося "Берестечко"?
- Можна сказати й так. Але я перший варiант закинула. Йшло легко, але я згодом побачила, що вiн рухається в руслi рядкiв Кобзаря: "Якби ж бо ти, Богдане п'яний, тепер на Україну глянув". I зрозумiла: не можна все спрощувати, зводити до поверхового, навiть якщо пишеться легко. Тодi, по сутi, почала спочатку.
- Ви казали, нiби ваша улюблена 30-кiлометрова зона не для поезiї, що тут можна писати лише документальну прозу. А я знаю: три таких повiстi про зону, її людей у вас уже написанi.
- Так, але текстiв я вам не покажу, навiть назв поки що не скажу. Та й друкувати їх не поспiшаю. Скажу лише, що серед героїв моїх повiстей не тiльки дивовижнi живi люди, але й пам'ятники. В тому числi (хоч мене - не без пiдстав - називають антирадянщицею) i пам'ятники загиблим тут радянським воїнам-захисникам.
- Хай вам щастить!