The Ukrainian Premier Minister Viktor Yanukovych is associated by the masses with the Donbas region.. This region is well known for its strong industrial megatropolis and the most socially vulnerable, the long-suffering, half starving coal miners. He was one of the first to realise that the regional oligarchs could not be overcome, but that someone could be placed at their head and that a small economic miracle could be worked on the ruins of the metallurgy industry. He is the current Prime Minister of Ukraine, who with a bit of luck, could become the next President this autumn.

Viktor Yanukovych used to be a racing driver and the only member of the Soviet National team to have competed in the legendary Monte Carlo Rally in 1974. Just before he was elected as PM by the Verkhovna Rada, Yulia Mostova wrote that the future PM had been orphaned at five and had spent his childhood in an orphanage. However the reality is different, but no less tragic. His mother Olha Yanukovych had died in 1952, when Viktor was only two, but his father, Fedir Yanukovych, had survived her by almost forty years. Both were buried at Yenakiyevo, a small town in the Donbas. It was here that Viktor embarked on his career, slowly, step by step, starting from the bottom.

He would not complete 10th grade school, so was unable to go on to secondary education. Instead he enrolled in the Yenakiyevo mining technical school after the eighth grade and specialised in mining electromechanics. His old friends remember Viktor as an athletic fellow but given to outbursts of temper, although he did know how to defend himself. In fact, the PM is still in pretty good shape: 195 cm tall and weighing 115 kilos. Two years ago, journalists spotted him occasionally driving a sports car, doing laps on a racecourse at Artemivsk. He was also the Donetsk Regional Administration’s soccer team captain.

Returning to his youth, Yanukovych’s biography states that he was tried and convicted in 1968 and served a term at a penal institution for minors, and then in 1970 he was found guilty on charges of assault and battery. It is therefore true, that the current PM’s criminal record could present a rather controversial picture. ICTV [a major Ukrainian TV channel] reported that Yanukovych had been charged and convicted of manslaughter and theft of state property. He told journalists that he had been charged with offences under Articles 142 (Section 2) and 102 of the Criminal Code of the Ukrainian Soviet Socialist Republic. However, Donetsk oblast’s state records state that Viktor Yanukovych was criminally prosecuted twice, once in 1967 and then in 1970, and that in both cases his sentences were legally ungrounded, and that the judicial errors were corrected by “decisions of the regional court presidium” of December 27, 1978. Hence the convictions were cancelled. This therefore means that officially he has no criminal record.

In 1969, the future politician found a job at the gas workshop of the Yenakiyevo Metallurgical Plant. At the time, between the first and second terms in prison, he met his future wife Liudmyla. One year his senior, she gave the “problem fellow” something he had been denied as a small boy and even as a young man. Maternal warmth. In an interview with the Komsomolskaya Pravda two years ago, she admitted that she was “more than his wife.” She had waited for Viktor to return from the penal institution for minors and they got married in 1972. They had their first son the next year and he is now a licensed dentist. When he was eight his brother Viktor was born, and he went on to become an economist.

The love of his wife and the birth of his first son softened Viktor Yanukovych’s tough character. In 1973, he finally graduated from the Yenakiyevo’s technical school and the next year became a correspondence student with the Polytechnic Institute of Donetsk. Two years later, he received his first executive post as a manager of the motor depot at what was then known as the Ordzhonikidzevuhil [state-run coal-mining] Production Association (named after Ordzhoni-kidze, a ruthless Bolshevik zealot, eventually to be dealt with even more ruthlessly by Stalin, wary of his growing popularity with the masses. - Ed.). At 26-years-old he was a correspondence student and a racing driver. He had developed a fancy for motor transport and continued to hold various executive posts in that domain (e.g., Donbastransremont,Ukrvuhilpromtrans, Donetskavtotrans). In a word, a fairly normal service record for a minor Soviet [party-controlled] administrator.

On Ukraine’s independence Viktor Yanukovych was Director General of the Donbastransremont Group of Enterprises. As head of the Donetsk Territorial Motor Transport Production Association, he found himself a member of the Regional Administration in August 1996, but held the post for less than a year.

At about this time, the first Ukrainian oligarchs appeared in Donetsk. The soccer club Shakhtar had become a symbol as the confluence of the Donbas monetary flows. Big-time business names, such as Akhmetov, Taruta, Momot Brothers, Humeniuk, Rysukhin, at al., were increasingly often mentioned. On May 15, 1997, they celebrated with a few drinks as Coal Minister Serhiy Polyakov, the appointed Governor of the region by Kyiv, found himself replaced with his First Deputy Viktor Yanukovych.

A previously obscure motor transport engineer was now Governor of Donetsk oblast, but this happened at a very trying time. The local business elite were actually warring against Pavlo Lazarenko, the then Prime Minister of Ukraine. The General Prosecutor’s Office currently insists that he put out a contract on the head of the regional oligarchs Yevhen Shcherban and had him gunned down at Donetsk Airport. Some say it was Lazarenko’s revenge for what he believed was a Shcherban-organised attempt on his life (Lazarenko was en route to the airport, to board a flight to Donetsk, when an explosive charge was detonated by the side of the road as his limo raced by). Well, who knows? But it is an established fact that Lazarenko’s structures were actively crowded out by Akhat Bragin’s men. According to the General Prosecutor’s Office, Bragin was killed by a bomb planted on Pavlo Lazarenko’s orders. Then followed complicated relations between the central authorities and the ISD [Ukr. acr. for Industrial Union of the Donbas], and the situation worsened after the assassination of Oleksandr Momot.

Viktor Yanukovych was faced with the task of dragging the young business blood from out of the danger zone of the Boss [i.e., Lazarenko] (who would soon retire), and persuading them to dedicate their enterprising spirit and money to the restoration of the region’s industrial complex. In contrast with Polyakov, he was a local, not a Kyiv appointee, nor was he an entrepreneur, but a proven administrator.

Several years later, the Donbas witnessed the formation of a patriotic business stratum. The local oligarchs, originally trading in metals and coal, but also prospering as good old gas supply intermediaries, had transferred their energies into real production of exportable products. They gained nearly complete control of all the metallurgical, coking and other mining associated works, plus the oil and electricity markets. But most importantly, they invested in them all.

Obviously, several factors helped the region’s economic growth. Firstly, the growing world market demand for metals and secondly the creation of several free trade zones and the so-called priority development territories. Some of those embraced Azovstal, others Cargill and Nord (a plant collecting household appliances). Under Yanukovych’s governorship, regional investments in local industries amounted to almost $1.2 billion, several times the regional budget! Target-oriented programmes were embarked upon, including those aimed at assisting gifted children, war veterans... The governor paid special attention to the local opera house, with its premier danseur and calling card Vadym Pysarev, and to the young chess-playing wonder girl Ruslana Ponomaryova.

He was drawing official Kyiv’s attention as a good administrator and one who had managed to enforce political discipline in a region only recently considered a Communist bulwark in Ukraine. More than half of the regional deputies represented the Communist Party of Ukraine at the parliamentary elections of 1998. In 2002, people backed by the regional business elite and state administration [i.e., the governor’s office, to use the current parlance] got seats at the Verkhovna Rada. The Donetsk faction of the Regions of Ukraine Party ranked with the largest in the Ukrainian Parliament.

The future premier assiduously studied the subject of personal political survival; he would join people marching under red banners and streamers on 1st May, or attend sittings of Zlahoda [lit., Accord] headed by the then Premier Valery Pustovoitenko. He quickly refuted the authenticity of Major Melnychenko’s tapes. Quietly but surely, he would combat Yulia Tymoshenko to have the right to form a regional energy market. While keeping a markedly low profile in public statements, he managed to surprise even some battle-hardened politicians; at the peak of the cassette scandal, when Leonid Kuchma’s political prospects looked rather bleak, Viktor Yanukovych organised a party-and-economy forum and made it clear for all acting against the president that the Donetsk people would defend the head of state to the last man - this at a time when even the president’s close friends were in no hurry to voice their support.

Not surprisingly, Leonid Kuchma, true to his containment-counterweight tactic, decided to balance Viktor Medvedchuk’s influence, as Head of the Presidential Administration, by appointing Viktor Yanukovych, of Donetsk, Prime Minister (November 21, 2002). Viktor Medvedchuk had been placed in charge of the PA less than half a year before.

There is an anecdote recited in the Ukrainian political circles, about how Messrs. Medvedchuk and Yanukovych struggled between the two of them to resolve the formalities of stepping into the Office of the President of Ukraine, and that Yanukovych, habitually, found a solution to the problem with his fists. Whether or not there is a grain of truth in this joke is hard to say, considering that Viktor Medvedchuk invited Viktor Yanukovych to his wedding with his fiancee Oksana Marchenko, a Ukrainian TV star hostess. Even then the ex-lawyer [Viktor Medvedchuk] was regarded as a shadowy political schemer, with the ex-Governor of Donetsk scoring points as a public politician, albeit constantly faced with an in eloquent image. He achieved this by adopting some Soviet-type administrative methods. Viktor Yanukovych appears to be the best administrator of the Ukrainian economy during the past thirteen years of national independence; 9% GDP growth, higher wages and pensions, actual output increment, larger budget appropriations for national programmes. These are hard facts, that his opponents find difficult to discredit. However, the question remains as to whether the Yanukovych Cabinet’s attainments are big enough to overshadow the popularity of Yushchenko as Yushchenko is Yanukovych’s main rival in the presidential race this year.

Прем’єр-міністр Віктор Янукович асоціюється в свідомості українців з Донбасом. А цей край відомий тим, що тут найпотужніший промисловий капітал і найбільш соціально неблагополучний прошарок - голодні шахтарі. Він першим зрозумів, що регіональних олігархів не можна перемогти, але їх можна очолити. І що на руїнах металургії можна створити маленьке економічне чудо, нехай тимчасове, але реальне. Зараз він керує українським урядом, а восени має шанс стати головною людиною в країні - президентом. Якщо йому всміхнеться доля. іктор Федорович Янукович - у минулому професійний автогонщик, єдиний представник команди Радянського Союзу на легендарному ралі Монте-Карло в 1974 році. Напередодні голосування в парламенті за його кандидатуру Юлія Мостова написала, що майбутній прем’єр став сиротою в п’ять років і що його дитинство пройшло в дитбудинку. Істина інша, але не менш трагічна. Ольга Семенівна Янукович померла в 1952 році, коли Віті було тільки два роки. Батько - Федір Володимирович - пережив її майже на 40 років. Вони обоє поховані в Єнакієвому, невеликому місті на Донбасі, звідки почалося сходження Віктора Януковича через терни до зірок.

Він не зміг дістати середню освіту в школі і після 8 класу поступив до Єнакіївського гірничого технікуму на відділення “Гірнича електромеханіка”. Друзі молодості згадують про Віктора, як про сильного, спортивного хлопця, котрий легко заводився і вмів себе захистити. Український прем’єр і нині зберігає хорошу фізичну форму: при зрості 195 см важить 115 кг. Ще два роки тому він періодично потрапляв на очі журналістам, коли був за кермом гоночної машини на автокросовій трасі під Артемівськом. А ще був капітаном футбольної команди донецької облдержадміністрації. Але повернімося до юності нашого героя, вона була не безхмарною.

У біографії уточнюється, що в 1968 році Янукович був засуджений і відбував покарання в колонії для неповнолітніх. Крім того, у 1970-му він був засуджений за нанесення тілесних пошкоджень середньої тяжкості. Взагалі історія із судимостями нинішнього глави українського уряду досить заплутана. Так, наприклад, за даними каналу ICTV, Янукович мав судимості за розкрадання соціалістичної власності і ненавмисне вбивство. Сам він розповів депутатам, що був притягнутий до відповідальності по ст. 142 ч. 2 і ст. 102 КК УРСР. А згідно з даними державного архіву Донецької області, Януковича двічі притягали до кримінальної відповідальності - у 1967 і 1970 роках. Але обидва рази засуджували безпідставно. Судові помилки виправили постанови президії обласного суду від 27 грудня 1978 року. Тоді ж судимості були погашені. Формулювання “погашені судимості” означає, що за діючим законодавством у майбутньому при вирішенні питання про кримінальну відповідальність старі судимості не враховуються. І в адміністративних анкетах на запитання “Чи були ви засуджені?” він може з чистою совістю відповідати: “Не був”.

У 1969 році майбутній політик почав працювати в газовому цеху Єнакіївського металургійного заводу. В цей період - між першою і другою судимостями - він познайомився із своєю майбутньою дружиною Людмилою, котра була старшою за нього тільки на рік, але дала “важкому хлопцеві” те, чого він був позбавлений у дитинстві та юності, - материнське тепло. В інтерв’ю газеті “Комсомольська правда” два роки тому Людмила Олександрівна зізналася: “Я для нього більше ніж дружина”. Вона дочекалася повернення Віктора з колонії, й у 1972 році молоді люди побралися. Через рік у них народився син Олександр (зараз лікар-стоматолог). Коли Сашкові виповнилося 8 років, у нього з’явився брат Вітя (нині економіст).

Народження сина і любов дружини стерли шорсткості характеру Віктора Януковича. У 1973 році він нарешті закінчив Єнакіївський гірничий технікум, а наступного року поступив на заочне відділення Донецького політехнічного інституту. А ще через два роки зайняв першу керівну посаду - став директором автобази ВО “Орджонікідзевугілля”. Студенту-заочнику й автогонщику-фахівцю на той час виповнилося 26 років. Захопившись автотранспортом, Янукович продовжував працювати на керівних посадах у різних структурах цієї сфери: “Донбастрансремонт”, “Укрвугілляпромтранс”, “Донецькавтотранс”. Звичайна трудова біографія радянського керівника середньої ланки.

Незалежність України Віктор Федорович зустрів на посаді генерального директора об’єднання підприємств “Донбастрансремонт”. А на роботу в обласну адміністрацію (серпень 1996 р.) перейшов з посади керівника Донецького територіально-виробничого об’єднання автотранспорту. Там він пропрацював менше року.

В той час у Донецьку з’явилися перші українські олігархи. Своєрідним символом місця, де зосереджувалися фінансові потоки Донбасу, став футбольний клуб “Шахтар”. Усе частіше лунали прізвища бізнесменів: Ахметов, Тарута, брати Момоти, Гуменюк, Рисухін та ін. Ці хлопці безсумнівно добряче відсвяткували день 15 травня 1997 року, коли замість колишнього вугільного міністра Сергія Полякова, котрого прислали з Києва, на посаду обласного губернатора був призначений його перший заступник Віктор Янукович.

Мало кому відомий інженер-автомобіліст очолив Донецьку область у скрутний час. Місцева бізнес-еліта фактично знаходилася в стані “війни” із ще діючим тоді прем’єр-міністром Павлом Лазаренком. За твердженням Генпрокуратури, саме Лазаренко замовив убивство в донецькому аеропорту найпотужнішого на той момент регіонального олігарха Євгена Щербаня. Подейкують, що це була помста за вибух на шляху ескорту Лазаренка, коли він перед вильотом у Донецьк їхав у аеропорт. Хто знає... Але абсолютно достовірним є факт, що команда Ахатя Брагіна (котрого підірвали за наказом Павла Івановича, якщо вірити прокуратурі) ретельно витісняла із сфери бізнесу структури Лазаренка. Відомі й заплутані стосунки між загальнодержавним керівництвом та Індустріальним Союзом Донбасу, зокрема, з Олександром Момотом, котрого потім застрелили.

Януковичу належало вивести “молоді паростки” із стану війни з “хазяїном”, котрий незабаром пішов у відставку, і направити їхні капітали та енергію на відновлення промислового комплексу області. На відміну від Полякова, він був не намісником, не ставлеником, не бізнесменом, а своїм, місцевим, донбаським. Був менеджером. І втілити задум йому вдалося.

За кілька років у Донбасі виник прошарок бізнес-патріотів. Від торгівлі металом і вугіллям, від банального посередництва на постачанні газу тутешні олігархи перейшли до створення замкнутого циклу виробництва високоліквідної експортної продукції. Повністю або частково вони прибрали до рук усі металургійні комбінати, коксохіми, шахти, ринок нафтопродуктів, енергетику і - що найважливіше - вклали в них гроші.

Очевидно, економічному становленню регіону сприяли кілька факторів. По-перше, зростання попиту на метали у світі. По-друге, створення кількох вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку. Деякі бізнесмени “захопили” “Азовсталь”, на інших об’єктах розташувалися Cargil і завод по складанню побутової техніки “Норд”. За час губернаторства Януковича регіональні інвестиції в промисловість області дійшли майже до $1,2 млрд. Кілька обласних бюджетів! У Донеччині були виплачені борги по зарплатах, почалося здійснення цільових програм: “Обдаровані діти”, по захисту ветеранів тощо. Губернатор особисто опікував оперний театр із його візиткою - знаменитим Вадимом Писарєвим, а також юного обдарованого шахіста Руслана Пономарьова.

У Києві почали звертати увагу на Януковича, побачили в ньому не тільки міцного господарника, але й людину, котра політично дисциплінувала регіон, що вважався колись оплотом комуністів (на парламентських виборах 1998-го більше половини депутатів області представляла КПУ, а у 2002 році до Верховної Рад були обрані люди, яких підтримувала місцева бізнес-еліта й державна адміністрація). Донецька фракція “Регіони України” стала однією з найбільших у парламенті.

Політичною наукою виживання майбутній прем’єр оволодівав старанно: якщо треба - виходив на першотравневу демонстрацію під червоним прапором, при необхідності - брав участь у “Злагоді” тодішнього прем’єра Валерія Пустовойтенка. Вчасно спростував зміст записів майора Мельниченка. Не голосно, але вперто відвойовував у Юлії Тимошенко право формувати регіональний енергоринок. При своїй підкресленій некатегоричності у висловлюваннях, зумів здивувати навіть досвідчених політиків: у розпал касетного скандалу, коли політичне майбутнє Леоніда Кучми вимальовувалося досить примарним, Віктор Федорович зібрав партійно-господарський форум і дав зрозуміти всім, хто кривдив президента, що “донецькі” стоятимуть за нього до кінця. Навіть найближчі друзі президента не квапилися настільки відверто висловлюватися на його захист.

Не дивно, що Кучма, котрий додержується принципу стримувань і противаг, вирішив збалансувати вплив глави своєї адміністрації Віктора Медведчука представником “донецьких”, і призначив 21 листопада 2002 року Віктора Януковича прем’єр-міністром України. Менш ніж за півроку до цього - 12 червня - Віктор Медведчук очолив АП.

У політичних колах переповідають жарт: між двома Вікторами виник конфлікт щодо формальної процедури відвідування кабінету президента, і Янукович, за старою звичкою, вирішив розв’язувати його за допомогою кулаків. Важко сказати, наскільки це правда з огляду на те, що Медведчук запросив Януковича на своє весілля з телеведучою Оксаною Марченко.

Вже на той момент колишній адвокат Медведчук позиціонувався як тіньовий “політичний комбінатор”, а екс-губернатор Донецька почав завойовувати славу публічного політика (який ніяк не мін позбутися недорікуватості і за весь час перебування при владі породив лише один фразеологізм “Донбас порожняк не жене”). Дивно, але користуючись переважно адміністративними методами радянського зразка (чого варта лише його широко відома обіцянка відірвати голови тим регіональним керівникам, які при низьких урожаях приїдуть до Києва скаржитися на тверді методи наведення порядку), Віктор Федорович досяг найкращих за 13 років незалежності результатів у керівництві економікою. Ріст ВВП у 9 %, підвищення зарплат і пенсій, реальне зростання виробництва, збільшення фінансування державних програм - усе це факти, з якими доводиться мириться супротивникам Януковича. Питання в тому, наскільки успіхи нинішнього уряду можуть затьмарити популярність прем’єра позаминулого Кабінету міністрів Віктора Ющенка, котрий є основним конкурентом Януковича в боротьбі за крісло президента України-2004.