ВІКТОР МЕДВЕДЧУК: "Я ТАКИЙ, ЯКИЙ Я Є"
Тетяна Гончарова
Главу Адміністрації Президента України, лідера українських соціал-демократів Віктора Медведчука вважають одним із найвпливовіших політиків країни. Думки в суспільстві про цю людину вкрай суперечливі: одні ним захоплюються, інші звинувачують у всіх гріхах. З однаковим успіхом він уміє наживати як щирих друзів, так і запеклих ворогів. Сьогодні ми запросили Віктора Володимировича до нашої традиційної рубрики "Портрет". Судіть про нього самі.
Most importantly, one must feel satisfied with one's work
Головне - задоволення від роботи
The Ukrainian: Вікторе Володимировичу, весь нинішній рік у країні пройде під знаком президентських виборів. У пресі вже обговорюються кандидатури на посаду глави держави. Дивно, але Ви дистанціювалися від передвиборної гонки і запевняєте, що балотуватися не будете. Ви -лідер Соціал-демократичної партії, Ваші колеги за рубежем стоять на чолі багатьох країн. Невже наші соціал-демократи не мріють про вищу посаду? Можливо, Ви просто не впевнені у своїх силах? Або Ваша відмова - хитрий тактичний хід?
Віктор Медведчук: По-перше, соціал-демократи мріють не про посади, а про реалізацію соціальних прав громадян, про їхній захист, про підвищення добробуту і рівня життя населення. По-друге, я впевнений у своїх силах, у тих справах, за які беруся. По-третє, жодних хитрощів у тактиці й стратегії СДПУ(о) ми не використовуємо. Але життя однієї людини чи партії не може зводитися до реалізації лише однієї мети. Навіть якщо йдеться про найвищу посаду.
The Ukr.: Зараз в усіх на слуху політична та конституційна реформа, котру запропонував Президент Леонід Кучма. Обговорюються різні аспекти, вишукуються слабкі місця. Хотілося б почути Ваш коментар з приводу майбутньої реформи. Що, на Ваш погляд, вона дасть країні?
В.М.: Я поділяю думку Леоніда Даниловича Кучми: відповідальність за керівництво соціально-економічною сферою повинен нести уряд разом із парламентською більшістю. Це має забезпечити політично відповідальну владу. За Президентом України мають залишитись значні важелі у сферах оборони держави та зовнішньої політики, але соціальною сферою, тобто проблемами, які є першочерговими для нас, має займатись уряд. Нагадаю, що наша партія називається СОЦІАЛ-демократичною, і це не тільки красива назва.
The Ukr.: Опозиція дорікає Леоніду Кучмі, що він запропонував урізати повноваження Президента країни на користь Верховної Ради винятково на зло своєму спадкоємцеві. Як Ви ставитеся до подібних тверджень?
В.М.: Чому ж "на зло", а не навпаки - на добро? Адже всім відомо, що зараз, як хто чим незадоволений, то в усьому чомусь винен Президент. Чи так це добре саме для Президента? Не думаю.
Справа в тім, що в нас і досі слово "відповідальність" не має того сенсу, який йому слід би мати; "відповідальним працівником" у нас зазвичай звуть ту людину, яка завдяки своєму високому становищу якраз не несе жодної відповідальності. Я сподіваюсь, що це зміниться; власне, вже змінюється. Реформа передбачає, що Президент буде відповідати не за все і всіх, а тільки за те, що буде передбачено Конституцією.
The Ukr.: У суспільстві розмірковують: чи назве Леонід Данилович перед виборами ім'я свого наступника за прикладом Президента Росії. Але Україна - зовсім інша країна, і не обов'язково пропозиція нашого Президента дістане підтримку в суспільстві: народ може просто не сприйняти запропоновану кандидатуру. Як Ви вважаєте, чи можливий в Україні російський варіант?
Speaking as one comrade-in-arms to another
Скажу тобі як соратнику
В.М.: Я не думаю, що Президент у будь-якій країні, - чи то Росія, чи Україна, повинен називати свого, як Ви кажете, наступника. Обирати наступника має народ. Президент, звичайно, має право висловити підтримку одному з кандидатів - як воно здебільшого й буває майже в усіх країнах. Але чому Ви вважаєте, що така підтримка автоматично зробить цього кандидата наступним Президентом? Я можу назвати безліч випадків, коли Президент, скажімо, Сполучених Штатів, чи Франції, чи іншої країни підтримував одного кандидата, а суспільство - іншу кандидатуру. І також можу назвати не менше прикладів, коли суспільство таки підтримувало ту ж кандидатуру, що й Президент. Хоча б і російський випадок, коли Президент Єльцин, який у той час, між іншим, не мав високого рейтингу, підтримав кандидатуру Путіна, - і це Путіну допомогло.
The Ukr.: Вікторе Володимировичу, в питаннях про продаж Іраку "Кольчуг" ви займали досить тверду позицію стосовно Сполучених Штатів. Але, коли вирішувалось питання щодо відправлення нашого батальйону в район Перської затоки, Ви не поспішали заявити про свою позицію. І хоча прихильники відправлення українських військових на Близькій Схід наголошували на мирній місії українців, не будемо лукавити - всі прекрасно розуміють: Україна, незважаючи на відсутність санкції ООН, на принципову антивоєнну позицію багатьох європейських країн, вступила у війну на боці США. Навіть деякі члени Вашої партії протестовали проти війни...
В.М.: Питання про те, чи повинна Україна брати участь у подіях, чи краще триматись осторонь, - дійсно непросте. Рішення про направлення РХБ-батальйону прийняла Рада Національної Безпеки та Оборони України, а потім аналогічне рішення ухвалила Верховна Рада. Та не секрет: у суспільстві нема одностайної думки щодо цього, і в рядах нашої партії теж є люди, які висловлювалися щодо недоцільності участі України в будь-якій формі в подіях у Перській затоці. Я в цьому не бачу ніякого криміналу. Наша партія є партією однодумців, якщо йдеться про основні принципи соціал-демократії. І все ж - і в партійних осередках, і на з'їзді партії домінувала думка про те, що ми маємо брати участь у гуманітарних акціях. Саме така позиція і була підтримана на з'їзді.
Нагадаю: Україна жодним чином не вступала у війну; ніхто не направляв наших солдатів воювати. А надати гуманітарну допомогу тим, хто її потребує, - адже неможливо виключити використання зброї масового ураження - це зовсім інша річ. Ми це підтримуємо.
The Ukr.: Те, що міжнародний імідж нашої країни далекий від досконалості, ні для кого не секрет. З Україною зв'язують корупцію, відсутність свободи слова, розгул криміналу. Що, на Ваш погляд, необхідно зробити найближчим часом, аби країна перестала виглядати монстром на міжнародній арені?
В.М.: Я не згоден з тим, що Україна виглядає монстром на міжнародній арені. Перед тим, як відповісти на Ваше непросте запитання, слід визначити, так би мовити, систему координат, в якій ми знаходимось. Тут слід визнати: у нас справді є проблеми, і ті, що Ви назвали, й інші. Найболючішою вважаю проблему бідності. Так, наприклад, коли йдеться про утиск журналістів, то скаржаться якраз не найбідніші. В той же час журналісти, що працюють у газетах районів чи малих міст (і не скаржаться), знаходяться у повній залежності від місцевої влади або власника газети саме через свою бідність. Я міг би навести інші приклади, але суть у тому, що я згоден: так, проблеми є, і їх треба вирішувати, а не посилатися на те, що на нас, мовляв, наклепи зводять.
Але є й інша сторона проблеми: ставлення, яке склалося до України останнім часом, є абсолютно несправедливим. Це, так би мовити, друга координата.
Тепер питання: що робити? Найлегше було б скаржитись на тих, хто так необ'єктивно про нас пише. Але від цього користі небагато. Я думаю, що наша біда ще і в тому, що ми слабкі. Ні США, ні Росію ніхто не виставляє таким, як Ви кажете, монстром, хоча і в Росії є свої проблеми (та ж Чечня), і в Сполучених Штатах їх також достатньо. І нам треба, щоб держава працювала на своїх громадян. Тоді й ми станемо сильними. І тоді, я певен, нас поважатимуть у світі. Отже, потрібне ефективне управління, і потрібні реформи: соціальна, політична, пенсійна, житлово-комунальна, податкова, реформа охорони здоров`я.
The Ukr.: Україну часто порівнюють із країнами Східної Європи, такими як Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина. Порівняння аж ніяк не на нашу користь. Сусіди за ті ж десять років, не маючи на старті особливих переваг, пішли набагато далі в розвитку демократичного суспільства, в економіці. Наскільки коректні подібні зіставлення? Що заважає нам наздогнати більш благополучні країни?
В.М.: Думаю, що порівняння й справді не дуже коректне. Країни, про які Ви говорите, мали інший політичний досвід, вони були під тоталітарною владою не 80, а тільки 40 років - це по-перше, а по-друге, на відміну від нас, вони майже не мали справи з ленінсько-сталінським тоталітаризмом, а вже тільки з "м'яким" тоталітаризмом хрущовсько-брежневського типу.
Тож ми починали з різних позицій. Згадайте, яким було у нас ще наприкінці 1980-х років ставлення до підприємництва. І ця різниця лишилась. Для прикладу: і в Польщі, і в Угорщині, і в Чехії більшість підприємств не просто було розпродано, вони перейшли до рук іноземного капіталу. І суспільство цих країн поставилося до цього спокійно. А уявіть собі, що більшість українських підприємств перейшли до рук іноземців: як поставилось би до цього суспільство? Ми інші, і з цим треба рахуватись.
Ту кризу, що ми подолали в 1990-х роках, Польща пройшла ще у 1980-х. Ми починали з відставанням, але за ці роки, на мою думку, ми пройшли більший шлях, ніж Польща або Угорщина.
А за всім тим, я певен, що ми, з нашим інтелектуальним та промисловим потенціалом, цілком спроможні наблизитися до європейських стандартів життя.
The Ukr.: Опозиція запевняє, що в Адміністрації Президента працюють понад 600 осіб, майже вдвічі більше, ніж свого часу в ЦК Компартії України. Чим зайнятий такий величезний штат? Чи доречно не дуже багатій країні утримувати стільки чиновників лише в одній Адміністрації Президента?
В.М.: Я не думаю, що в нас забагато людей; може, ще й замало. Президент - особливо зараз, за нинішньої політичної системи - повинен мати чітке уявлення про силу-силенну речей. Потік інформації, який треба переробити та осмислити, колосальний. Це стосується не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики. Для того, щоб забезпечити умови для виконання Президентом своїх конституційних обов'язків, необхідна (крім багато чого іншого) чітка та розгалужена система науково-експертного забезпечення. Як на мене, зараз ми впритул підійшли до комплексного вирішення цієї проблеми.
The Ukr.: Є прислів'я: "Багатих ненавидять, бідних зневажають". Ви один з українських політичних діячів, які не приховують своєї матеріальної забезпеченості. Відкрито декларуєте доходи, чим викликаєте глухе роздратування як у політичної еліти, так і в рядових громадян. Ви свідомо викликаєте вогонь на себе?
В.М.: Не те, щоб я дуже хотів "викликати вогонь на себе" (хоча, якщо треба, то готовий), але коли вже я маю такі прибутки, то значить, повинен їх показувати і платити податки - і як політик, і як лідер партії, і просто як чесна людина. Це мій обов`язок, навіть якщо це політично невигідно.
В моєму житті нема якоїсь демонстративності. Я нікого не провокую, не займаюсь епатуванням. Просто живу. Але я певен у тому, що прибутки кожного політика, кожного державного чиновника мають бути прозорими.
Мій шлях до мільйонера починався з того, що я був адвокатом, юридичним бізнес-консультантом. Бізнес в Україні тоді починався, і це, вже тоді, було дуже прибутковим.
The Ukr.: В одному з інтерв'ю Ви зізналися, що телебачення - не Ваш друг. Справді, на екрані Вас рідко побачиш усміхненим, частіше суворим і неприступним. Хоч близько знайомі з Вами люди запевнять: Медведчук - відкрита і навіть компанійська людина. Вам байдужий власний імідж? Чи реалії українського суспільства не сприяють публічній відкритості?
В.М.: Кожен політик будує певний імідж. Для американських політиків вважається за необхідне завжди задоволено всміхатись, бути, так би мовити, "своїм хлопцем". А для України? В нас, на мою думку, суспільство ще не визначило, яким саме воно хоче бачити політика. Я такий, який я є, і хотів би, щоб мене сприймали реально.
The Ukr.: Відомо, що Ваш батько був засланий до Красноярського краю, де Ви народилися. Що пригадується Вам з дитинства? Чи траплялися якісь події, котрі вплинули на Ваше життя, характер, долю?
В.М.: Мій батько був членом організації українських націоналістів, у 1944-му його заарештували, дали вісім років за антирадянську агітацію та 5 років заслання. У 1953-му до нього до Сибіру приїхала мати, в 1954-му я народився.
Епізоди з дитинства? Пам'ятаю, якось - мені тоді було сім років - під Новий рік ми з хлопцями пішли рубити ялинку і збилися з дороги. Дві доби просиділи у ведмежому барлозі. Мабуть, того ведмедя хтось вбив. Ще нас виручив хліб, ми його в магазині купили перед тим, як йти до лісу. Сокира була, а сірників не було, вогнище не розвести. Потім вийшли до мисливського будиночка, там були сірники, там нас і знайшли.
А наступного року ми повернулись в Україну.
The Ukr.: Розкажіть, будь ласка, про свою родину.
В.М.: Батьки мої померли обидва протягом року - спочатку матір, потім батько. У 1980 та 1981 роках. Важко працювали все життя, а в батька ще вісім років таборів, він з дитинства був хворий на туберкульоз. Навіть дивно, що стільки прожив. Хоча взагалі я з такої сім'ї, де довго живуть: дід помер у 87 років.
В мене є брат Сергій. Він живе і працює у Львові, керує обласною податковою адміністрацією. Він на п'ять років мене молодший. Зустрічаємось не часто, наскільки робота дозволяє.
Був одружений, тепер розлучений. Збираюся вступити до шлюбу, закоханий у найгарнішу жінку в Україні Оксану Марченко, вона тележурналіст.
Маю дочку, вона навчається у Швейцарії, студентка Женевського університету. Думаю, що працювати буде у нас, в Україні. Мою відпустку ми завжди проводимо разом з донькою, це в мене залізне правило.
The Ukr.: Відомо, що свого часу Ви зуміли скинути 30 кілограмів. Для цього треба мати сталеву волю. Чи продовжуєте займатися спортом? І яким саме?
В.М.: Дуже люблю футбол. Матчі київського "Динамо" та збірної України намагаюся не пропускати. Колись займався легкою атлетикою. Кандидат у майстри спорту зі спринту. Зараз мусив усе кинути, але, щоб не втрачати форму, намагаюся тричі на тиждень тренуватись у спортзалі. За відсутності часу - іноді пізно ввечері. Або в неділю.
Top politics on the top of the Carpathian Mountains
Верховна влада на верхів'ях Карпат
The Ukr.: Публічні люди, як правило, скаржаться на відсутність вільного часу. Але все-таки, чому віддаєте перевагу, коли випадає "зайва" хвилина? У чому знаходите відпочинок для душі?
В.М.: Нема її, зайвої. А якби випала вільна хвилина - із задоволенням посидів би десь з вудкою. В дитинстві міг вісім годин сидіти і дивитись на поплавок, навіть якщо нічого не спіймаю. Зараз стільки часу немає, та й взагалі - для мене було б краще, якби доба була не 24 години, а хоча б 30.