Privatisation in Ukraine can hardly be described as a predictable and consistent process, although there is some consistency about denationalisation, in that the latter does not abide solely by the laws of economics; rather, it is the victim of a power play on the part of several financial-political groups. Ukrainian media came up with an interesting word combination, privatisation grandmasters, at the turn of 2004. Mykhailo Chechetov, Chairman of the State Property Fund (SPF), said groups such as Privat, Interpipe, UkrSibbank, Capital Management Systems, and the Donbas Industrial Union belonged to that Major League.

In 2003, two events occurred, producing a most curious combination. The Verkhovna Rada rejected the SPF-proposed 6-year privatisation programme. According to Valentyna Semeniuk, Chairperson of the VR Privatisation Oversight Committee, the programme fell through because its very presence did not meet the interests of the most influential financial-political groups. On the other hand, the absence of such a programme allowed them to grab the tasty morsels, handling the privatisation of state property in the manual mode. Valentyna Semeniuk is convinced that there is no transparent privatisation in Ukraine, it being constantly replaced by the skill of some or other financial-political groups people being in the right place at the right time, visiting high offices precisely when important decisions are being made, so that such property can be reallocated in a manner which is anything but transparent. One ought to remember that Privat is probably the only group among those privatisation grandmasters lacking their own conspicuous representative defending their interests at the higher executive and legislative echelons. Some believe that NBU head Serhiy Tyhypko is their man (he was Privatbank’s long-standing top manager).But they would be wrong.

It is also true, however, that the privatisation plan was practically fulfilled in 2003, for the first time in the history of independent Ukraine, and this allowed for a transfer to the central budget, more than the UAH 2.15 billion, scheduled previously. The fact becomes even more significant, considering that the 2002 schedule of proceeds from the sales of state interests in enterprises was bungled, wrecking some social programmes that were to be financed by such privatisation proceeds. Last year, blocks of shares of UMC, Nikopol Ferroalloy Works, Rivne Nitrogen Works (Rivneazot), and other attractive privatisable businesses passed into “nongovernmental” hands. To an extent, SPF should be credited also with keeping privatisation going and the central budget replenished with proceeds from the privatisation of large projects, despite procrastination and lawsuits.

Although privatisation payoff dynamics were good in 2003, a number of experts are not expecting a similar situation in the presidential election year 2004. Perhaps that is why SPF is busy drawing up a three-, not six-year, privatisation programme. Some sceptics (due to certain political reform bills) attribute this shorter term to the next presidential elections. Whereas direct presidential elections and five-year presidency will remain legally effective, the presidential campaign factor is sure to play the crucial role in this year’s privatisation process in Ukraine.

All five privatisation grandmasters, it should be noted, may be listed as President Leonid Kuchma’s loyal businessmen and politicians; they could even be described as system-creating players in the Ukrainian business field. Accordingly, they are not too interested in having the rules of the game changed. Analysts point to an interesting practice of late, whereby two such grandmasters may take a mutually agreed stand against the third one, leaving him little chance of imposing his rules of the privatisation game, with regard to a given property. VR Privatisation Oversight Committee Chairperson Valentyna Semeniuk believes that there are no opposition men among the active players in the privatisation field. Granted, but this does not mean that no large sums are spent on the other side of the political barricade. Most likely the opposition is well aware that it cannot vie in privatisation contests under these circumstances, except by acting as extras, at best having to pay heavy money for an interest in some or other business.

At present, one can expect a privatisation scenario other than the one in 2003. Most likely, privatisation will receive a special impetus after the Verkhovna Rada completes the political reform proceedings. The final vote on the constitutional amendments is expected in March - April 2004. Half a year will remain till the presidential elections, a period most likely to mark the peak of privatisation endeavours, since all business groups rubbing elbows with the powers that be will try to convert spare cash into blocks of shares. In 2004, SPF will set up for sale enterprises with such privatisation proceeds likely to surpass the budget schedule. On the one hand, the Cabinet, with Premier Viktor Yanukovych likely to run in the presidential race, will receive additional funds to solve social problems. On the other hand, the privatisation grandmasters will have good cuts from the tasty state property pie. Not coincidentally, President Kuchma said he was against any redistribution of power after the elections. His statement probably reflects the fear of a considerable part of the financial-political elite that the privatisation results could be revised after the presidential elections in 2004. Therefore, it is safe to assume that this year’s privatisation process will not be entirely transparent, but that transgressions will be reduced to a minimum, so as to prevent a subsequent reallocation of property.

In 2004, the key players of the privatisation game will be after blocks of shares in especially [investment-] attractive businesses. Among there are Pavlohradvuhillia, an association of carbonised coal mines in the Western Donbas and the steel giant Kryvorizhstal (the Ukrainian Parliament tried to block the latter’s sale by passing a bill later vetoed by the President). The world market situation would also allow the sale of Ukrtelecom at a profit, and this adds to the intrigue of expecting the appearance of the third Ukrainian national operator in the mobile communications market.

After Russia’s Unified Energy Systems CEO Anatoly Chubais led his cavalry charge against the Ukrainian oblenergo regional power distribution companies in December 2003, one may well expect Ukrainian businessmen to be patriotically inspired to purchase generating capacities. Nor are the captains of Ukrainian business likely to let the state ore-mining holding Ukrrudprom pass unnoticed.

At present, all players of the privatisation game, those already in the field and those preparing market bridgeheads, are mainly interested to know more about two sets of problems: (a) enacting uniform rules of the game allowing all to compete on equal terms, while crowding out foreign - primarily Russian - investors from the privatisation field, and (b) guaranteed ownership of businesses acquired in the years preceding the presidential elections. Every presidential candidate should, of course, have a message to this effect to address the electorate. The national bourgeoisie, having surmounted the first obstacles on the road to growth, gradually ridding themselves of teenaged complexes, obviously expect this sort of understandable signals.

Українську приватизацію навряд чи можна назвати передбачуваною та послідовною. Втім, певну послі-довність у процесі роздержавлення власності в Україні можна спостерігати - вона не підкоряється виключно економічним законам, а швидше стає жертвою боротьби за вплив кількох фінансово-політичних угруповань. На межі 2003 - 2004 років в обігу в українських ЗМІ з’явився новий цікавий термін “гросмейстери приватизації”. До цієї вищої ліги голова Фонду державного майна України Михайло Чечетов відніс групи “Приват”, “Інтерпайп”, УкрСіббанк, “Систем Кепітал Менеджмент” та “Індустріальний союз Донбасу”.

У 2003 році дивним чином поєдналися дві події. З одного боку, Верховна Рада не прийняла запропоновану Фондом державного майна програму приватизації терміном на 6 років. На думку голови Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації Валентини Семенюк, програму не було прийнято з тієї причини, що факт її наявності не відповідав інтересам найбільш впливових фінансово-політичних груп. Відсутність програми дозволяє здійснювати приватизацію ласих шматочків державної власності в режимі ручного управління. Валентина Семенюк переконана, що в Україні відсутня відкрита приватизація, її раз по раз підмінює вміння представників тих чи інших ФПГ потрапляти у потрібний для прийняття вирішального рішення час до високих кабінетів та непрозоро розподіляти колишню державну власність. Необхідно нагадати, що серед “гросмейстерів приватизації” хіба що група “Приват” не має власного, яскраво вираженого представника інтересів у структурах виконавчої та законодавчої влади. Дехто помилково вважає таким голову Національного банку Сергія Тигіпка, який довгий час був топ-менеджером “Приватбанку”. Але це не відповідає дійсності.

З іншого боку, у 2003 році практично вперше за історію України було виконано план приватизації, що дозволило направити до бюджету навіть більше запланованих раніше 2,15 мільярдів гривень. Цей факт є тим більш показовим, що у 2002 році план по надходженнях від продажу державної частки у підприємствах було провалено, це призвело до зриву деяких соціальних програм, які мали бути профінансовані саме завдяки надходженням від приватизації. До недержавної власності у минулому році перейшли пакети акцій компанії “Український мобільний зв’язок”, Нікопольського феросплавного заводу, “Рівнеазоту” та інших привабливих підприємств. До певної міри заслугою ФДМУ можна вважати той факт, що попри затягування суперечок через судові позови процес приватизації великих об’єктів тривав та дозволяв виконувати план із надходжень до державного бюджету.

Незважаючи на успішну динаміку надходжень від приватизації у 2003 році, багато експертів не готові прогнозувати подібну ситуацію на 2004 рік - рік президентських перегонів. Можливо, саме тому Фонд держмайна готує цього разу програму приватизації, розраховану на три, а не на шість років. Деякі скептики пов’язували подібну короткотерміновість із запланованим (згідно з деякими законопроектами щодо проведення політичної реформи) проведенням наступних президентських виборів у 2006 році. Хоча проведення прямих президентських виборів та п’ятирічний термін президентських повноважень збережено, чинник виборчих перегонів буде цього року визначальним у процесі приватизації в Україні.

Варто зазначити, що всі п’ятеро “гросмейстерів приватизації” можуть бути віднесені до групи лояльних Президентові Леоніду Кучмі бізнесменів та політиків, їх можна навіть назвати системоутворюючими гравцями у сфері українського бізнесу. Відповідно, вони не надто зацікавлені у зміні існуючих нині правил гри. Аналітики стверджують, що протягом останнього часу виникла цікава практика, коли двоє “гросмейстерів” можуть займати узгоджену позицію проти третього, не надаючи останньому скільки-небудь високої вірогідності нав’язати власні правила гри у питаннях приватизації того чи іншого об’єкта. Хоча, на думку голови Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації Валентини Семенюк, серед активних гравців на приватизаційному полі сьогодні відсутні представники опозиційних політичних сил, це зовсім не означає, що по інший бік політичних барикад повністю відсутні суттєві кошти. Швидше за все представники опозиції добре усвідомлюють, що у нинішніх умовах вони не матимуть можливості брати участь у приватизаційних конкурсах, зможуть хіба що грати там роль статистів, а в кращому разі будуть змушені викласти значні суми за право отримати привабливі для себе пакети акцій того чи іншого підприємства.

Сьогодні можна очікувати іншого сценарію приватизації, ніж у 2003 році. Швидше за все, її спалах відбудеться після завершення процесу політичної реформи у Верховній Раді. Очікується, що остаточне голосування за внесення змін до Основного Закону відбудеться у березні - квітні цього року. Після прийняття конституційних змін до проведення президентських виборів лишиться півроку. Цей період, швидше за все, стане апогеєм приватизаційної активності, адже всі наближені до нинішньої влади бізнес-групи намагатимуться конвертувати вільні кошти у пакети акцій підприємств. У 2004 році ФДМУ виставляє на продаж підприємства, які можуть дозволити вдвічі-втричі перевиконати план надходжень до бюджету. З одного боку, уряд, прем’єр-міністр якого Віктор Янукович вірогідно буде учасником президентських перегонів, отримає додаткові кошти на вирішення соціальних проблем. З іншого - “гросмейстери приватизації” отримають привабливі частки державного майна. Невипадково Леонід Кучма висловився проти перерозподілу влади після президентських виборів. Очевидно, ці слова стали відображенням побоювання значної частини фінансово-політичної еліти стосовно можливого перегляду результатів приватизації після президентських виборів 2004 року. Тому можна прогнозувати, що приватизаційні процеси цього року в Україні йтимуть частково непрозорими методами, але з мінімальними порушеннями законодавства, щоб унеможливити в перспективі процес перерозподілу власності.

Основні учасники приватизаційних змагань претендуватимуть цього року на придбання пакетів акцій вельми привабливих підприємств. Це і “Павлоградвугілля”, що об’єднає копальні коксованого вугілля Західного Донбасу, металургійний гігант “Криворіжсталь”, продаж якого парламент намагався заблокувати шляхом прийняття спеціального закону, ветованого Президентом. Світова кон’юнктура цін дозволяє вигідно продати і “Укртелеком”, що створює додаткову інтригу на тлі очікуваного виходу на ринок мобільного зв’язку третього загальнонаціонального оператора. Після грудневої “кавалерійської атаки” на українські обленерго голови РАТ “ЄЕС Росії” Анатолія Чубайса можна прогнозувати патріотичне бажання придбати енергогенеруючі потужності серед українських бізнесменів. Не залишиться поза увагою капітанів українського бізнесу і державний холдинг “Укррудпром”.

Сьогодні всіх гравців - і тих, які активно діють, і тих, які лише готують для себе плацдарми для дій на приватизаційному ринку - цікавлять два комплекси проблем. Перший - створення єдиних для всіх правил гри, які дадуть змогу конкурувати на рівних та усунуть від участі у приватизаційних процесах іноземних, насамперед, російських інвесторів. Другий - гарантування права власності на підприємства, придбані протягом останніх років після президентських виборів. Очевидно, кожен реальний претендент на перемогу у президентських перегонах повинен передбачити у своїй передвиборній програмі подібний меседж. Національна буржуазія, котра сьогодні вже подолала перші проблеми зростання та поступово позбавляється “підліткових” комплексів, очікує саме таких зрозумілих сигналів.