Their faces are so different; naive, sad, but most often too serious for their age. We see them on posters in the metro, at railway stations and on our TV screens. Boys and girls, some only several months old, others in their teens, but all with the same big problem, as each face belongs to children on the missing persons lists.

FROM PARENTAL HOME TO BEGGING ON THE STREETS

Olena (we have called her Valeyev - Auth.], aged five, disappeared one evening from where she was last seen playing with her friends in the yard near her home. This happened in a small town, in the Cherkasy oblast. In such a small town everybody seems to know everybody, so the little girl could not have just vanished without a trace. Or could she? Her friends tearfully told that a woman had come and taken Olena with her, and that the little girl had calmly allowed the woman to take her hand and lead her away. Olena’s parents, after spending a sleepless night, went to the militia for help. the next morning somehow. But no-one remembered that at about the same time that Olena had disappeared a recent friend of the Valeyevs, who had visited them for a couple of days, had also left.

Neither of the Valeyevs knew much about the visitor as Mrs. Valeyev had only met her by accident. The woman had seemed badly in need of help. When Mrs. Valeyev offered her help, offering to come and stay if she wanted to, the woman was overwhelmed with gratitude, while assuring that she would only stay for a couple of days to sort out her problems. For the Valeyevs, helping their fellow humans came naturally. It was their nature.

Four months later, Olena’s mother would have good cause to curse the day she had volunteered to help the woman. That was when Olena was found at the Kyiv-Moscow railway station. The little girl was dressed in rags and dirty, sitting on the stairs leading to the platform, hungrily gnawing at a dry loaf of bread. Beside her was a plastic bag that contained some more clothes. Railway station officials testified that the girl had been seen sitting there for several hours, obviously waiting for someone. The little girl looked scared. When gently approached by station officials, she said she was waiting for her mother, but could not tell her mothers name. But she insisted that she had two mothers.

It was only when the little girl had been brought to a children’s hospital that she told her story about a “new mother” who had taken her to railway stations where the two of them had begged for money. Incidentally, her “new mother” was never found. She had apparently abandoned Olena when she had no further need of her. Thankfully Olena Valeyev’s story has a happy end. Hopefully her trauma will be healed with the passing years. But there are so many other children who are not so lucky and whose lives are irreverbably damaged.

WHY DO CHILDREN LEAVE HOME?

It is a sad fact but we have grown accustomed to seeing little ragamuffins on the streets of Kyiv. We see these scruffy children sneaking through the crowd, begging, then running off after snatching money offered them. They are scared of us and we tend to be indifferent to them. Two parallel worlds.

These children often form themselves into packs for security. But not all of these children escape from broken homes, alcohol or drug abusing parents or simply to escape physical abuse. But there are also those, usually teenagers, that leave perfectly good homes because for one reason or another they feel they can no longer live with their parents. These leave very traumatised parents behind them.

These missing children from so called good homes are of different ages. Small children simply get lost in towns. They catch a tram or a metro and then cannot find their way home again. These are usualy quite young and cannot tell their address or even their full name. Those picked up in the street and then sent to a hospital or children’s home are listed as missing persons for half a year. After that the law says they must be given new identities and certificates of birth. Meaning the emergence of totally new individuals. Children grow and change so quickly that their snapshots on missing persons billboards can no longer serve to identify them.

Or there are those like Olena who are abducted to be used for begging. Or for even more horrorable things, that we know about from TV reports.

However teenagers tend to disappear, voluntarily, sometimes as a result of that final family tiff. There are vulnerable, leaving not knowing really what they want, but as a way of perhaps punishing their parents. But actually, they fall into their own trap. They want street freedom, the intoxicating awareness of being free of all responsibilities. Once there, returning to the civilised daily routine is anything but easy. It is even more difficult to accept having acted wrong to “forgive” the old folk at home while realising their own bullheadedness. Stealing, getting high on glue, prostitution - such is the reverse side of street freedom. However, it takes some time before one becomes aware of having reached a dead end. Often this awareness comes too late.

Children are lost and posted on missing persons lists all over the world, even in the most advanced countries. There are millions of such children, but the majority from the poorer nations of Asia, Africa and South America. This sad phenomenon is especially true of South Africa and Africa proper. Boris Shylyn, Deputy Head of the Criminal Militia Juvenile Affairs Department under the Interior Ministry of Ukraine, says that the situation is gradually improving here; whereas 9,000 children were listed as missing in 1998, the number is decreasing with each passing year. For example, only 1,150 were registered in 2003.

MAGNOLIA TV PHILANTROPISTS

No-one in Ukraine doubts for a moment that this is a problem the police can not adequately handle on their own. However knowing and doing is not the same thing. Someone had to ring the alarm bell and set up a sort of HQ centre to collect and process the data on missing children and to encourage people with information to call. This burdensome mission was undertaken by a small but far from prosperous company known in Ukraine as Magnolia TV.

“Our company specializes in crime and law enforcement,” says Magnolia TV Director General Yevheniya Tkachenko, adding, “We were shocked to learn how many children in this country disappear without a trace. So two years ago, we decided to set up a Missing Children Search Service with a hotline, so that we could help this most vulnerable category of the population, minors aged under 18.”

Magnolia TV workers knew only too well that launching the MCSS project required financing. The project offered no profit, of course, only the moral satisfaction, but no one on the MTV staff objected.

Missing Children Search Service Programme’s Editor-in-Chief Oleksandr Ryabinin and journalists Oksana Zadorozhna and Liubomyr Syrokomsky make every program to reach deep into the audience’s hearts without overstated dramatisation and sentimentality; they do not attempt to lecture anyone. Yet there is great impact. The MCSS people are top-notch professionals, they know how to talk to the children and to help them unburden themselves of their sad, but true stories. Children trust them and their parents thank them wholeheartedly after reuniting them with their children.

“Any parent can call our Service to report a missing son or daughter,” explains Oleksandr Ryabinin, “our help is provided free of charge. Yet everyone should remember that we operate in close contact with the police, so we only report missing children on the air after their parents have reported it to the police.”

MCSS maintains regular contacts with child orphages so as to know about every boy and girl being admitted. There is only one hitch; none of Ukraine’s 94 such institutions have a computer with internet link. Precious time is thus wasted without access to the Internet, as it is impossible to send a photo of a lost child by phone.

Magnolia TV is on the air three times a week. At first, they appeared only on 1+1 Channel.

“We realised that solving this problem required a nation-wide effort,” says Yevheniya Tkachenko, “so we made MCSS a separate project and asked all of Ukraine’s leading TV companies and newspapers for help.”

Magnolia TV philanthropists succeeded in touching the heart strings of those working in the highly competitive world of TV production. They convinced them to spare some of their time and some valuable TV viewing time to this humanitarian mission. A situation developed, unprecedented on world television; Ukraine’s five largest privately owned TV companies (1+1, Inter, New Channel, UT-1, ICTV) began to broadcast the same program, and broadcasting it several times a week. Practically all the major Ukrainian newspapers joined the project. Magnolia TV is in the process of establishing contacts with regional channels and printed media with co-operation being promised in most cases. In fact, Yevheniya Tkachenko has been approached by people from two advertising agencies, offering to place MCSS ads on their billboards in Kyiv. Photos of missing children are displayed at all major railway stations and on the Kyiv Metro.

This nation-wide effort has had positive results; 190 missing children have been happily reunited with their thankful parents.

Які вони різні, ці обличчя! Наївні, смутні, частіше надто серйозні для свого віку. Вони дивляться на нас у метро, на вокзалах, з екранів телевізорів. Дівчатка й хлопчики, кому від народження кілька місяців, кому всі 16 років. Доля в кожного своя, лихо - однакове. Це діти, які загубилися.

З РІДНОГО ДОМУ - У ЖЕБРАЧКИ

П’ятилітня Оленка Валеєва (прізвище змінене - Т.Г.) пропала надвечір. Після дитячого садка гралася у дворі з подружками. Кинулися шукати, а дівчинки немає. У маленькому містечку Черкаської області, де, здається, всі один одного знають, загубитися вона не могла. Так й подружки із сльозами на очах запевняли: “Прийшла тітка і забрала Оленку з собою”. Дівчинка довірливо простягнула чужій жінці ручку й пішла. Куди? Що це за тітка? Промаявшися цілу ніч, батьки кинулись у міліцію. І якось ніхто відразу й не згадав, що приблизно в той же час, коли зникла Оленка, з будинку Валеєвих випурхнула жінка, котра приїхала до них на пару днів.

Гостю ніхто добре й не знав. Була вона випадковою знайомою мами, в якої язик не повернувся відмовити в притулку. (“Мені лише кілька днів перебути, а там я владнаю свої проблеми”.) Було видно, що жінці непереливки, а Валеєви з тих, хто завжди надасть допомогу.

Минуть чотири місяці, і мама Оленки проклинатиме свою “руку допомоги”. Дівчинку знайшли на станції Київ-Московський. Замурзана, у рваній кофтинці, вона сиділа на сходах і вгризалася у черству булку. Поруч з нею був пакет, як потім виявилося, з речами. Працівники вокзалу помітили, що дівчинка просиділа кілька годин підряд, навіть не намагалася зрушити з місця. Було видно - дитина дуже боїться. На запитання відповідала коротко: “Чекаю маму!” Але ні імені мами, ні свого прізвища назвати не змогла. Тільки повторювала, що мами в неї дві.

Лише коли дитину привезли до лікарні, вона плутано розповіла, що з новою мамою вони ходили по вокзалах і просили гроші в “добрих людей”. До речі, “нову маму” так і не вдалося відшукати. Дитину, котра стала їй непотрібною, вона бездушно кинула напризволяще.

Історія Олени Валеєвої - із щасливим кінцем. Її знайшли батьки. З роками травма, нанесена в дитинстві, загоїться. Але скільки їх, покалічених дитячих доль, які вже не виправити? Ніколи, жодними зусиллями...

ЧОМУ ВОНИ УХОДЯТЬ?

Страшно зізнатися, але до обідранців на столичних вулицях ми якось звикли. Нічийні діти шастають у юрбі, жалібно просять милостиню. А діставши свої копійки, відразу тікають. Вони бояться нас. Ми байдужі до них. Два паралельні світи.

А між тим, у компаніях, що збиваються за ознаками вовчої зграї, не всі підлітки з неблагополучних родин. Не за всіма стоїть байдужність батьків-алкоголіків. Є тут діти, чиє зникнення залите сльозами, чиї обличчя переслідують батьків у снах, у чиїх будинках не вивітрюється запах ліків. То чому вони йдуть з дому? Чому зникають?

Маленькі можуть заблукати в місті серед незнайомих вулиць, не знають свого імені та прізвища, не пам’ятають імен батьків, плутають назви вулиць і міст. Траплялися випадки, коли малята сідали в електричку чи автобус, “щоб покататися”, а потім не знали, як повернутися назад. Тих, кого підбирають і відправляють у лікарні й притулки, числяться “невідомими” півроку. Потім, за законом, їм дають нові імена та прізвища, виписують нові свідоцтва. І все, на світ з’явилася зовсім інша особа. Діти ж ростуть швидко і швидко змінюються зовні, тому на знімках, розвішаних по різних кутках, їх уже не впізнати.

Трапляються й інші трагедії, як з Оленою, коли дитину заманюють дорослі, щоб з її допомогою вибивати милостиню. Або ж викрадають дітей ще для більш жахливих речей, про що іноді повідомляють засоби масової інформації.

Підлітки з дому не зникають. Вони йдуть, грюкнувши дверима. Вразливі, вперті, вони найчастіше не розуміють навіть самих себе. Вони “карають” батьків, а потрапляють у пастку самі. Свобода вулиць - свобода від обов’язків - перехоплює подих. Сьорбнувши її, дуже непросто повернутися до нудотних буднів. І визнати свою провину, і простити “предків”, і переломити впертість... Крадіжки, кайф від клею, проституція - зворотний бік тієї свободи. Але усвідомлення безвиході приходить не відразу. Іноді приходить надто пізно.

Діти зникають в усьому світі. Навіть найбільш благополучні країни потерпають від цього лиха. Якщо вірити статистиці, то у світі не повертаються додому мільйони. Найбільше таких дітей у Південній Америці та Африці. В Україні, як повідомив нас заступник начальника Департаменту кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України Борис Шилін, ситуація помалу поліпшується: якщо у 1998 р. в розшуку знаходилося 9 тисяч, то з кожним роком ця цифра зменшується. Торік розшукувалося 1150 осіб.

ПОДВИЖНИКИ З "МАГНОЛІЇ-ТВ"

У тому, що міліції власними силами не справитися з розшуком дітей, не сумнівається ніхто. Тільки одне - знати, а інше - підставити плече. Комусь треба було вдарити на сполох: “Піднімайтеся, люди добрі!” Створити своєрідний штаб, де була б зібрана вся інформація про дітей, які зникли, куди міг би звернутися кожний, хто що-небудь знає про них. Цю місію взяла на себе невелика - 50 співробітників - і не надто багата телекомпанія “Магнолія - ТV”.

- Ми працюємо в кримінальному жанрі, - розповіла її генеральний директор Євгенія Ткаченко. - Ми були вражені тим, скільки людей щезає у нас в країні. І два роки тому вирішили створити в компанії “Службу розшуку дітей”, щоб допомогти найбільш беззахисній категорії - дітям до 18 років.

Співробітники “Магнолії” прекрасно усвідомлювали: створення “Служби” потребує коштів. Проект жодних дивідендів, крім моральних, не обіцяє. Але ніхто в компанії проти нововведення не заперечував.

Олександр Рябін - головний редактор програми “Служба розшуку дітей” і журналісти Оксана Задорожня та Любомир Сирокомський вміють без зайвого пафосу, без сентиментальності й менторства робити передачу, від якої щемить серце. Професіонали високого рівня, вони вміють знаходити спільну мову з дітьми, малята їм довіряють, їм вдячні батьки.

- Звернутися в нашу “Службу” можуть будь-які батьки, в яких пропала дитина, - пояснює Олександр Рябін. - Послуги безплатні. Але треба пам’ятати: ми працюємо в тісному контакті з міліцією. Тому подаємо інформацію про дитину лише після того, як батьки звернулися до міліції.

“Служба” постійно на зв’язку з дитячими притулками. Про кожного нового вихованця притулку інформація обов’язково надходить у “Службу”. От тільки біда - в жодному з 94-х дитячих притулків України немає комп’ютерів. Без інтернету втрачається дорогоцінний час - адже по телефону не можливо передати фото дитини.

Щотижня в ефір виходить по три передачі. Спочатку вони транслювалися лише на телеканалі “1+1”.

- Ми розуміли, що з лихом можна справитися тільки усією громадою, - розповідає Євгенія Ткаченко. - Тому виділили “Службу розшуку дітей” в окремий проект і звернулися до всіх великих телекомпаній України, до всіх редакцій газет із проханням підтримати нас.

Подвижникам з “Магнолії” вдалося зачепити найпотаємніші струни в душах тих, хто живе у світі твердої конкуренції. Виявилося: якщо мета шляхетна, то вона зуміє відсунути на задній план особисті амбіції. Склалася безпрецедентна у світовому телебаченні ситуація: п’ять великих українських телекомпаній - “1+1”, “Інтер”, “Новий канал”, УТ-1, IСTV - почали транслювати однакову передачу по кілька разів на тиждень. До проекту приєдналися практично всі великі українські газети. Зараз компанія налагоджує зв’язки з регіональними каналами і виданнями, більшість з них уже дали згоду на співробітництво. До Євгенії Ткаченко прийшли навіть представники двох рекламних агентств із пропозицією вміщати плакати “Служби” на своїх сітібордах. Фотографії дітей, які знаходяться у розшуку, з’явилися на всіх великих вокзалах, у київському метрополітені.

Практика “всією громадою” спрацювала: за два роки до батьків повернулися 190 дітей.